Остап Шаптала. Повісті

Перед будинком, де мешкав Левко, Галай спинився i, глянувши на небо, промовив:

– Остапе, весняними ночами мене обхоплюе сум. Менi хочеться сiсти на Великий Вiз та проiхати Чумацьким Шляхом. Але я ще не зневiрився щодо неможливости такоi мандрiвки.

Левка Вербуна вдома не було, але вони зайшли до нього в кiмнату. Галай зараз лiг на лiжко, а Шаптала сiв коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.

Йому здавалось чудним, що вiн тут в той мент, коли на селi помирае його сестра. Вiн мусив бути там, у маленькiй кiмнатi, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсае тишу.

Нащо вона наказала, щоб вiн повернувся до мiста? Днi й ночi просиджував би вiн коло ii лiжка, без сну й спочинку, аби почути ii слово, завдовольнити ii прохання… Але вона сказала:

– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приiдеш тiльки ховати мене.

Це було сказано з тугою, i вiн зрозумiв, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотiла позбавити його вiд вигляду своiх страждань. Вона й тут офiрувала собою задля нього.

Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах ii офiри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що iх так рiдко запопадала вiд батькiв, щоб увечерi вiддати iх братовi.

– Їж, Остапчику, iж, – казала вона.

– А ти чого не iси? – здивовано питав той.

– Менi так радiсно, коли ти iси! Вони ж смашнi. Їж, iж!

Вiн iв, а воно, дiвча, дивилося, й радiло.

Маленька Олюся ходила у лiс та приносила братовi суниць; вона вирiзувала йому лука й робила стрiли.

Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли iй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, спiвала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сiдала й плакала з ним разом.

А саме страшне! – його почали вчити, а ii – нi, бо в батькiв i на одного не вистачало як слiд грошей. Олюся доiла корiв, бiгала обшарпана, а вiн жив у мiстi й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влiтку, вона сама, тiльки сама, стелила йому постiль i прибирала в кiмнатi.

Й нiколи анi слова догани.

Остап учився, а Олюся жила самим сподiванням його приiзду. Вона не мала подруг i була зовсiм самiтна; за це ii вважали чудною. Брат був iй душею.

Вiн i надалi вчився, а вона доiла корiв i виносила свиням; як зробилася дорослiшою, раз на мiсяць приiздила до брата в мiсто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.

Врештi вiн зробився iнженером, а Олюся лишилась неосвiченою ричкою.