Остап Шаптала. Повісті

Пройшли, поспiшаючись, старi бабусi, хитаючись на всi боки.

Коли все затихло i згасла церква, темним дозорцем лишилась на порозi спепу, – Шаптала вiдчув свою самотнiсть i свiдомiсть ii залила йому душу теплом. Вже можна було йти, – нiкого вiн не зустрiне. Всi вже пройшли. Але Шаптала не рухався, i погляди його топились у синiх очах ночi. Земля кликала ближче до себе. Вiн хотiв був лягти, та, згадавши, що вдома його чекають розгiвлятись, важко посунувся далi.

Коли вiн увiйшов, очi батькiв засяли: вiн був iм единим сином, дорогим гостем з мiста.

Мати пiдiйшла до його перша, бо була певна, що мае бiльше прав на сина. З свiтлою, трохи наiвною посмiшкою вона нахилила до себе голову сина i тричi поцiлувала йому губи.

– Воiстину воскрес, – промовив Шаптала.

Потiм пiдiйшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:

– Христос воскрес.

Старий Шаптала дiйсно вiрив, що Христос воскрес.

Батько й син поцiлувались по-братерському – мiцно й обривчасто.

– Олюся спить? – спитав вiн, i здавалось, що вiн ще щось скаже.

– Нi. Пiди похристосуйся з нею, – вiдповiла мати.

Шаптала повiсив капелюха, пройшов через невеличку вiтальню, освiтлену боязким полум’ячком лямпадки, та постукав у кiмнату сестри.

– Ти. Остапе?

Вiн одчинив дверину i ввiйшов. Тут також у кутку блимала лямпадка i кидала непрозорi плями на лiжко. Ментами вогник напружувався i тодi на подушцi слабо визначались риси схудлого дiвочого обличчя з великими, нiби тремтячими очима.

Шаптала знав, що сестра, як i вiн, не вiрить у бога; тому не сказав iй «Христос воскрес». Вiн присунув до лiжка стiлець, найшов сестрину руку пiд ковдрою i поцiлував.

– Як твiй бiк? – запитав вiн, стараючись пом’якшити свiй трохи грубуватий голос.

– Погано, – прошепотiла дiвчина: – дихати тяжко. Кашляти боляче. Розмовляти важко.

Вона говорила запинаючись i вiд зусилля морщила чоло.

– Видужуй, Олюсю…

Шаптала нахилився близько до сестриного обличчя й заглянув iй ввiчi. Та затулила iх, провела язиком по сухих губах i прошепотiла:

– Добре.

Шаптала сiв на стiлець.

Ця кiмната належала була йому всi роки його навчання. Приiхавши влiтку додому, вiн мешкав завжди тут. Ввечерi, коли дiм засипав, вiн одчиняв вiкно та споглядав, як виринають з недалекоi рички вогкi мрii i тихим смiхом котяться вдалечiнь. Вiн вишукував серед них, яка легким танком по зоряних промiннях простувала до неба, ловив ii й лягав з нею спати. Так було щовечора.