Остап Шаптала. Повісті

Знову пiдвiвся Шаптала з фотелю, рвонувся до дверей i спинився, весь у чеканнi. Кроки все виразнiше бринiли i наближались до дверей. Лише вони вiдчинилися, Шаптала кинувся до батька й схопив його руку.

– Вже? – запитав вiн.

– Здоров був, Остапе, – в’яло промовив батько i сiв на лiжко.

Шаптала став одягати свою шкiряну тужурку. Батько промимрив щось нечутно, а далi почав терти пальцем чоло.

– Куди ти? – спитав вiн, бачачи, що син надiв капелюха.

– Їхати… до вас, – вiдповiв той.

Знiвечена посмiшка скривила батьковi губи.

– Я спочину, Остапе, – сказав вiн прохливо, – посидьмо тут, Остапе, тут гарно. А там свiчада простирадлами запнутi, – додав вiн з раптовим жахом.

Бабуся Одарка здивовано дивилась на них, спантеличена iхньою мовою.

Приiхавши Шаптала на село, зранку пiшов у поле, виплiв там гiрлянду з диких квiток i нею оповив сестрине тiло.

Олюся лежала у бiлому вбраннi на столi, i двi свiчки танули iй у головах.

Шаптала поставив стiльця бiля тiла, сiв, та, поклавши руки на стiл, дивився на обличчя Олюсi.

Воно лежало перед ним наче вирiзьблене з блiдого дерева, наче складене з мозаiки рукою талановитого майстра.

Потiм вiн переводив очi на схрещенi руки, оглядав грезетовi черевички, що висувались з-пiд довгого вбрання, окидав зором усе схудле тiло сестри. Нiколи не пiдiймуться вii, де сховалися очi, не ворухнуться руки, не бризкне слово. Смерть.

Шаптала споглядав смерть. Ось вона залила собою це тiло, оповила його, дихала навкруги, i подихи ii були тихi, як бринiння далекоi пiснi.

Жодноi таемницi не заховувала в собi смерть, жодноi злоби не кидала в душу, i тонкi пахощi, солодкi, як зiв’ялi квiтки, розливала вона навкруг себе.

Смерть була розсипана по кiмнатi, як порошинки в соняшному промiнню. Смерть була ласкавим струмком, що лине мiж скелями, несучи з собою притомлене листя.

Шаптала насолоджувався близькою присутнiстю смерти. Вiн вiтав ii, але не словом, або думкою, а просто вiддавався iй увесь i, заплющивши очi, почував, як вона пестить йому тiло.

А потiм знову дивився на мертву сестру i думку за думкою клав коло неi поруч з квiтками.

День гаснув, i поволi яснiшало свiтло двох свiчок, запалених у головах Олюсi.

Морок повставав з пiдлоги й завiшував вiкна. Свiчки миготiли, розкидаючи плями, й ворушили iх на обличчi померлоi; то инодi заспокоювались вогники i здавалося, що свiтиться само обличчя та бережно сипле свiтло навкруги.

Шаптала запалив ще свiчку й почав читати псалтиря.