Остап Шаптала. Повісті

– І чого б я ходила? – провадила бабуся: – сидiв би дома – був би живий… Нi, полiз революцiю робити… Розстрiляли… Мати шукае… Де, питае вiн, единий? А не знайде, нi нi…

Шаптала раптом пiдвiвся з фотелю. Наближались кроки, нервовi й хапливi. Цi кроки можливо…

Дверина розчинилась, i в кiмнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привiтаючись i не здiймаючи анi кашкета, анi сiрого пальта, вiн почав бiгати мiж стiнками.

Кiт Ковелько прокинувся вiд гуркоту його ходи та став зацiкавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кiмнатi.

Вербун помiтив, що кiт дивиться на нього.

– Ти чого баньки вирячив? – гукнув вiн i, перше нiж кiт оговкався, стусонув його кулаком.

Бабуся злякано подалася з кiмнати, несучи зневаженого кота.

Вербун кинув на лiжко пальто й кашкета та зморщив свое обличчя. Пенсне йому перекосилось i стало сторч носу.

– Ну, – захрипiв вiн: – вона дограеться! Я вiзьму ii отако… та й нiвичитиму, нiвичитиму…

Вiн стиснув кулаки i ворушив ними в повiтрi, мов викручуючи мокру ганчiрку.

– Наталка дитини вiд мене хоче! Дивись, оце батько!

Вiн витягнувся перед Остапом на весь зрiст, худий та розкуйовданий, i вказував на себе пальцем.

– Бачиш батька? – придушено зареготав вiн: – яке безглуздя! Та я вiзьму ii за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.

Потiм вiн рiзко махнув рукою.

– Вчора захистив дисертацiю – приват доцент. А менi що? Бiльше грошей, значить, спокiйнiше.

Вiн заворушив руками волосся.

– Шахи.

– Добре, – вiдповiв той.

Обидва схилились над дошкою й безшумно посували фiгури.

– Мат! – гукнув врештi Вербун.

Вiн ще кiльки хвилин сидiв нахилившись над дошкою та смакував потихеньку свiй вус. Потiм вiн запалив, натяг пальто й кашкета та вийшов, не прощаючись.

Коли за Вербуном зачинилися дверi, в кiмнату зайшла бабуся Одарка та знову розташувалась коло свiтла з своiм в’язанням.

– І що воно за людина, – казала бабуся про Вербуна: – бiжить, кричить, лютуе… А що йому треба, – вiн i сам доладу, мабуть, не тямить.

Вона нахилилася до кота, що вже спав у неi на колiнах. Переконавшись, що вiн живий, вона знову почала низати разом з петельками своi оповiдання, тихi й одноманiтнi, як стугонiння далекоi машини. Вiтрець давно уже завмер над мiстом i не залiтав у вiкно, розсипаючи по пiдлозi дзвiнкi шуми весняноi ночi. Кiмната здавалася зовсiм порожньою, i бабусiна мова була дзюрчанням часу над пустелею.