Остап Шаптала. Повісті

– Ми до тебе в гостi, – сказав Галай: – Левко шахувати, а я тому, що менi однаково, де бути.

Їхне завiтання подало бабусi Одарцi iдею вiдсвяткувати приiзд Шаптали. І вона заявила, що наготуе iм чаю й вечерю. Вербун спершу поставився до цього неприхильно, бо вiн прийшов шахувати, а не вечеряти. А в тiм, махнув рукою i скинув свое сiре пальто, яке носив влiтку i взимку, та потертого кашкета, що теж без змiни стирчав йому на розкуйовданому волоссi.

Вiн став сновигати по кiмнатi, влаштовуючи в головi матерiял задля дальшоi працi.

Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг iй лантух з харчами з Борисовськоi вулицi, i бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднiшнiй вечiр, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навiть напекти рiзних лекисосикiв до чаю. Взагалi, бабуся чомусь надавала значiння цьому чаевi.

Кiт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусi.

І поки Вербун сновигав, а Галай розповiдав Шапталi про свою недавню гулянку i те, що пiд час ii звернуло на себе увагу, дверi кiмнати розчинились i ввiйшла бабуся Одарка з приладдям до чаю.

– А чай розливатиме Зiнько – саркастично промовив Вербун: – вiн з нас усiх найбiльш подiбний до жiнки.

– Про мене, – вiдповiв той: – на жiнок теж приемно дивитись.

А втiм, вiн запропонував цю посаду бабусi, бо та справдi була жiнкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада iм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.

Всi сiли до столу.

– Я люблю все, що пiдтримуе мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а вiдтак, люблю i всесвiт, без нього менi нудно було б iснувати.

Вербун палив i пив лише чай.

– Швидше iж i менше iж! – гукнув вiн Шапталi бачачи, як той довго й поволi копирсаеться в своiй тарiлцi: – однаково подохнеш врештi.

Бабуся Одарка зрозумiла, що iй теж належить пристати до розмови в цей мент.

– А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скiльки б не iла людина – все одно помре. Всiм перед богом одвiт держать доведеться. Грiшнi ми… Страшно, сину, смерти…

Вербун засмiявся, пiдiйшов до неi й поклав iй руку на плеча.

– Не журiться, бабусю, – сказав вiн весело: – помирати не страшнiш, як народжуватись.