Остап Шаптала. Повісті

Тому Шаптала спочивав на травi, i кожний нерв його спав.

Коли сонце пiдбилося на полудень, Шаптала почав опритомнюватись. Спершу вiн почув, як кров шугае по закутках тiла та кружляе в головi; потiм здалеку, нiби наближуючись, задзвонило серце та враз все тiло наллялося снагою i затрiпотiло.

Вiн сiв на травi, зiтхнув на повнi груди i довго затримав у собi цей, мовби перший, подих. Потiм вiн пiдвiвся, вийшов з саду й почвалав на свою кватирю до бабусi Одарки.

Бабуся не бачила його з того часу, як вiн виiхав був на село, а тому зрадiла невимовно.

– Соколе мiй, – крикнула вона: – ти ще живий! А я вже гадала: чи, може, його бандiти пiдстрелили, чи може на вiйну забрали дорогою… Я аж плакала вечорами… Господи, думаю, Боже ти мiй, скiльки рокiв прожив у мене, i ось тобi загинув без вiсти… Дай же я тебе, голубе, поцiлую.

Бабуся утерла набiглi сльози й нахилила до себе Шапталу, бо той був втричi вищий за неi.

– Їстоньки, га?

Бабуся подалася до кухнi й загуркотiла там посудом. Шаптала скинув тужурку та надiв на себе широку мережану сорочку, що склалася великими бганками на його дебелiм тiлi.

– Я цiлий лантух харчiв привiз, – сказав вiн бабусi.

– От i добре, от i гаразд, – гомонiла бабуся: – хiба тепер заробиш? Ой, сину, лихо прийшло, лихо… У Настi Захарковоi, – знаеш у Крикунiв живе, – усе забрали, усе як е дощенту. І я, сину, ховала все… та й твое збiжжячко у чуланi трiсками закидала… От, думаю, наскочуть.

Бабуся Одарка почала своi довгi розповiдання про реквiзицii й дорожнечу, що лились з неi, як вода з жлукта.

Тепер хоч е з ким побалакати, – радiла бабуся: – а то ж я сама з котиком. Що ж, котик? Вiн не розумiе нiчого, знае собi мугикати… Котику, пiди поздоровкайся з дядьком Остапом.

Але рудий кiт, на iм’я Ковелько, вiйнув хвостом i втiк пiд лiжко.

– Ач який, – умлiвала бабуся: – лишень не заговорить.

– Спасибi, – сказав Шаптала, скiнчивши страву.

Але вiн не встав з-за столу. Вiн не мислив навiть. Тепер вiн чекав лише звiстки про Олюсiну смерть. Коли так мусiло бути, то хай це скоiться швидше. Хай швидше запануе вона в його душi, як свiтлий образ, що в iм’я його треба буде скермувати свое життя.

Ввечерi надiйшли Вербун з Галаем.