Ніоба

III

Мiж старими в хатi щось завмерло. Нещастя й горе засiли пiсля вiд’iзду сина в iхнiй тихiй хатi, мов причарованi, бо вiд того часу, здаеться, не було в нiй вже бiльше безжурноi хвилини.

Прийшла черга на молодших братiв i сестер терпiти[11 - Страждати, мучитися.]. І все, що вiдтепер до тiеi хвилини, коли вона переiхала до сина, трапилося, потребувало повних двадцять рокiв.

За той час утратила вона й мужа, найлiпшого й найвiрнiшого приятеля свого, i зосталася сама одна з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрiбне, сiльське, незначне господарство, в недостатках i найглибшiй самiтностi.

А тая самiтнiсть мала також свою iсторiю, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рiдного краю з своею родиною син Йосип. Не на вiдвiдини приiхав до матери, бо в листах вiн все довiдувався про життя матерi, братiв i сестер, допомагаючи матерiально, скiльки мiг. Але приiхав до неi, щоб забрати ii з собою.

І не прибув вiн енергiйним, певним своеi сили чоловiком, яким вiд’iхав вiд них, а зламаним, постарiлим передчасно, горем прибитим, iз тяжкою раною в душi.

Єдина його дитина, вся радiсть його, що покладав усю свою надiю в життю, син, стратив пiсля тяжкоi недуги на п’ятнадцятiм роцi життя зiр, i не вважаючи на всякi старання лiкарiв i подорожi до всяких корифеiв, зостався на вiки слiпцем.

Його гарна, життя жадiбна, легкодушна мати, в найкритичнiший час нещасноi недуги сина, спустилася надто на слуг, що були при хорому – i нещастя згодом сталося, не раптом вражаючи, лише звiльна, ступнево, а врештi перейшло в повну темноту, що вже нiколи бiльше нещасного хлопця не покинула.

З тим настала й розпука. Правда, вона була така, що серце розривала, як i сам випадок. Це ж було страшне горе – мати однiсiньку свою дитину слiпою! Коли першi роки нещастя минули i мати з своiм горем усвоiлася, взяла безжурна, легка вдача ii знов верх, i гарна жiнка стала в товариствах i забавках та iнших товариських разривках шукати розради.

На умовляння й закиди мужа, що засуджував безмилосердно й гiрко легкодушнiсть i безжурнiсть жiнки до нещастя сина, – вона знаходила все викрути й оправдання на своi вчинки.

Спихала не задумуючись, як це бувае звичаем безжурних i малоiнтелiгентних iстот, вину свого нещастя на проклiн батька i, як викручувалася на недбалий догляд «християнськоi» слуги, що обходила й доглядала хорого в найкритичнiшiй порi.