Ніоба

Але вона знала вже давно, що це була нiяка «кара Господня», лиш гра долi, що на нiй вiдбилася. Їi чоловiк, побожний, здатний i чесний, котрого парафiяни мало не пiв сотки рокiв на руках носили, – вiн i вона знали в життю лиш саму церкву, одну дорогу, одну цiль, знали «так» або «не так», i так проживали, доки господь дозволив. Але вже ii дiти, ii прекраснi, талановитi дiти, котрi становили колись ii гордiсть i втiху, поряд у всi дванадцятеро – особливо старшi, – вже вони…

Добродiйка Анна прижмурила очi, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, неначе вiдтягалась вiд чогось немилого, i перестала думати… Годi було нинi… Годi було й молитися, при звуках тоi мiшанини дзвонiв, годi! Вона вже була в лiтах i без енергii, не посiдала бiльше тоi вiдпорноi сили давнiх лiт, яка допомагала iй перебувати все гiрке й болюче, життям наказуване.

Тепер потребувала лиш супокою, того самого супокою, що ii муж i всi тi дiти, що розлучилися з нею, одно по другiм, спочивши вiчним супокоем.

Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п’яницю Андрушу, переiхала до старшого, одруженого з жидiвкою, Йосипа.

І не задля себе i того кусника хлiба, що виживлював ii тут… нi, а задля нещасноi, свiтла позбавленоi його дитини, котрiй бракувало постiйноi щироi жiночоi опiки, бо мати (хоч i жилося всiм в достатках) не мала нi терпливости, нi часу жертвуватися нещасному синовi, як це його страшне калiцтво вимагало.

Насилу привiз син бабуню до двадцятилiтнього внука, насилу, бо вже само пожиття Йосипове з жiнкою спричинилося до того, що вона, вiд часу, як вiн заявив родичам, що вiзьме дiвчину-жидiвку за жiнку, не могла полюбити, ба навiть i пошанувати ту свою невiстку.

Досi, себто за весь час, що перебувала тут коло двадцятилiтнього внука, не мала ще жадноi прикроi зустрiчi з жидiвкою, котроi неабияк боялася.

Але була цiлком вiдокремлена, i лиш десь, колись стрiчалася з невiсткою. Тодi звичайно переходила та повз стареньку мати мужа в шовках, бурхливо, або як семиголова змiя, в постатi ще гарноi жiнки, пробурмотiвши пiв-голосом «добрий день», або яке iнше слово ввiчливости, i гнала далi за своiми справами.

І хоча той ii син був з жидiвкою невимовно нещасливий, але тепер було годi стан речей змiнити. Все ж таки вона була мати його дитини. Любила ii на свiй спосiб, як син i ii любив, i хоч вона горе тоi дитини вiдчувала не так глибоко, як батько, то все-таки саме те горе в’язало i держало iх всiх при купi.