Ніоба

Але на кого менi його лишити? На гурт самолюбних[16 - Егоiстичних, себелюбних.] жидiв? Скорiше вже потягнув би i його з собою в могилу. Ви, мамо, з вашою доброю душею, що через[17 - Протягом усього, за все.] цiле свое життя зазнавала лиш терпiння, ви будете йому найлiпшою товаришкою – i, знаючи це одно з моiх уст про вас, вiн вас дожидае. Змилосердiться, мамо, над моiм i його великим горем! О, господи! – вирвалося гiрко з його грудей, коли вона все iде не обзивалася, – до чого дожив я в своiм життю, розпочавши його такими надiями на щастя! Краще волiв би я спочивати в чорнiй землi замiсть мого старшого брата, нiж дивитися на нещастя своеi безвинноi дитини!.

.

Так розпочав i благав матiр, доки не виблагав, чого хотiв.

На його останнi гiркi слова мати усмiхнулася. Але ii усмiшки син не зрозумiв.

Вiн бачив, що вона лиш з болю усмiхнулася, i що того, котрого так гiрко згадав, – свого старшого покiйного брата, – вона, хоч минуло стiльки рокiв, не забула.

Лиши його в супокою! – обiзвалась врештi якось твердо, – лиши його в супокою! Господь потребуе також чогось доброго, i я цим потiшала себе довгi лiта; дай йому спокiй!

Вiн одiйшов на самому початку працi й житьових мук, – почала вже знов вона йому оповiдати. – Нехай буде йому земля пером! Я за ним так само побивалася, як опiсля за тобою. Але в той час, коли ти мiг бути врятований, i боровся проти розлуки з твоею недолею, мовби проти смерти, вiн лежав сам, безпомiчний, у великому чужому мiстi, мов та мурашка, i боровся з недугою, далеко вiд батька й матери.

Тиф пожер Івана, – закинув Йосип бiльш до себе.

– Тиф, – повторила мати. – Вiдтак, помовчавши хвилину, неначе вiдпочиваючи, як перше син, з болючого спомину по дорогiм померлим, дала вже опiсля внутрiшньому бажанню волю виговоритись перед кимсь по довгiм часi нiмого терпiння – i тягнула далi:

– Вiн був по третiм правничiм iспитi. Це либонь ти сам знаеш, бо тодi ти належав ще до нас.

Вижидав лише по iспитi грошей на подорож додому, щоб тут дома, коло нас, вiдпочити якийсь час. Тож i ми всi вижидали нетерпеливо, радуючись уже вперед тiею хвилиною, в котрiй зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився менi сон, якого нiколи не забуду, хоч би менi Господь дав ще раз стiльки горя перенести! Так запам’ятала я собi той сон у всiх подробицях.