Ніоба

Тiльки тодi, коли нашу житьову енергiю вже зламано, i ми наново свою долю перебудувати не годнi, – кидае воно нам квiтки на груди, мов на розраду за нашi гiркi розчарування. Слухайте, мамо!

Мати слухала.

– Одного разу зiбралося, – оповiдав далi, – в iх домi численне товариство, i гостi бавилися до того, що розгулялися.

Дiвчина, про котру вiн згадував, не гуляла, вiдмовляючись, що гуляти не вмiе, i вступила до сусiдньоi кiмнати, де якраз непомiчений знаходився вiн. Вiн пiдсунув iй крiсло i дивився мовчки хвилину на неi.

Вона мала щось симпатичного в своiх рисах для нього, щось тонкого i доброго, хоча, по правдi, не можна було ii гарною назвати. Лиш очi ii вiн любив, хоч i вони завсiгди проти нього зорiли, неначе з хороi душi, що вiн iй не раз говорив, а вона його за те висмiювала.

Нараз, без усяких iнтродукцiй, ставить йому таке питання:

Чи вам щось важить одвертiсть жiнки?

Вiн здивувався на таке питання.

Ну, як же? Так, чи нi? – спитала, звертаючи своi милi оченята на його уста.

Ну, – вiдповiв вiн, ухиляючися вiд прямоi вiдповiди, – власне, мало що поклав би на те. Жiнка не бувае нiколи одвертою, хiба в дуже рiдких i критичних моментах. Звичайно вона удае, бо акторство лежить в ii натурi.

Може, правда й на вашому боцi, – вiдповiла вона задумано, одвертаючи очi вiд нього, а вiдтак сказала: чи думаете, Йосипе, що воно мусить так бути, що тiльки мужчинi вiльно про свою любов заявляти жiнцi, тим часом коли iй це не личить?..

Нi, вiдповiв вiн, я цього не думаю, тiльки воно не в звичаю, щоб…

«Поряднi», – впала вона йому iронично в слово.

Так, – говорив вiн далi, бодай в звичайному розумiнню слова, «поряднi» жiнки це робили. І воно може, з деяких причин, i лiпше так. Великим, значним жiнкам, це, щоправда, сказати б минаеться безкарно. Вони це нам, як iсторiя iнодi учить, доводили. Але такi жiнки вiдповiдали i вiдповiдають взагалi самi за себе i за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справдi, лiпше так, як тепер бувае.

Але, – перебив вiн враз сам себе, глянувши мимоволi на ii нiжне серйозне лице, – чому ви так питаете? Чи маете замiр якому мужчинi свою любов виявити? (Тут усмiхнувся, хтозна чому, вимушено).

І вона усмiхнулася. Але вiдтак спитала, та цим разом уже цiлком поважно:

Чи думаете, Йосипе, що така рiч мае принизити честь дiвчини?

Нi, – вiдповiв вiн, – цього б я не сказав. – Честь – нi. Але в кожному разi – гордiсть ii.