Людина

А ви, панi, знаете панну Омелiю?

– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам iмпонуе? – спитала трохи згодом i обернулась бистро до нього. Холодна, насмiшлива усмiшка промайнула ледве слiдно по ii обличчю. Вiн вiдчув ii.

– О, менi! – кликнув, зарум’янiвшись, теж насмiшливо.

– Я так думала, – i знов усмiхнулась.

– Чому б мала менi iмпонувати?

– Знати те – се ваша рiч.

– Так я сього не знаю, – вiдповiв вiн свобiдно. І вiн дiйсно не знав того. Не любив вiн взагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства.

Се зрозумiла вона з першоi хвилини, коли з ним познакомилась.

– Читаете радо? – спитала його опiсля.

– Радо.

– Можу вам також книжок позичити, маю iх дуже багато.

– А ви, панi, не читаете?

– Тепер нi. Не можу.

Вiн дивився на неi цiкавим поглядом; очевидно, не розумiв ii.

– Так менi лучче, – вiдiзвалась стиха.

– То лиш час забирае, – обiзвався, – а надто жiнкам при господарствi. Вже мужчина, то примушений читати…

Вона вiдвернула голову вiд нього, i ii погляд полинув десь далеко.

Сонце сховалось вже за темний лiс, i остро виразно вирiзувались його лiнii на огняно-червонiм небi.

Їй стало холодно, i вона стиснула одною рукою кордикову[32 - Кордикова – тонка, подiбна до шовковоi.] хустку пiд бородою i пробувала ii тiснiше зв’язати. Чи конi почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лiвий побачив що-небудь край лiсу, бо скочив убiк так, що легкий вiзок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла ii його рука й узяла заразом поводи.

Вона була на хвилину неначе замкнена в його обiймах. Злякана, освободилась, а вiн став лютий i ударив конi, що рвались уперед немов скаженi.

– Бестiя, – муркотiв крiзь зуби.

– Я тому винна, – промовила.

– Нi, – вiдповiв нетерпеливо. – Се лучаеться нинi вже третiй раз. Однак я його вiд сього вiдзвичаю. Ви перелякались? – додав опiсля м’яким голосом. – Я був би прецiнь не допустив, щоби ви упали!

Вона не вiдповiдала нiчого.

– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усмiхом.

– Як? – i вiн нахилився трохи вперед.

– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виiжджаю рiдко, а нашi конi старi й супокiйнi.

– А чому рiдко виiжджаете? – спитав вiн.

– Конi усе в роботi, годi iх вiдривати, а других просити не хочу!

– Сього вам i не треба чинити, – сказав з вiдтiнком гордостi i ввiчливостi. – Тих драбiв он тут мушу щодня проiжджати, щоб стали слухнянi. Можете iх кожним разом дiстати, наколи лише захочете.