Людина

Мiж старими урвалася розмова…

II

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschlu?, mich nicht knechteh lassen zu wollen, es sei von wem es sei; nimmer mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstehe, den Weg zu gehen, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Schmeichelei, durch keine Drohung, mag er denn f?hren, wohin er will…

    («Allzeit voran» von Fr. Spielhagen)[24 - В менi живе любов до свободи i непохитна рiшучiсть не дати нiкому себе поневолити; нiколи не схиляти своеi голови, коли проти цього протестуе моя совiсть; жити так, як сам життя я розумiю, i йти лише тим шляхом, що я його собi обрав, яким би вiн трудним не був, не даючи нiкому нiяким пiдлещуванням, нiякими погрозами звести себе iз цього шляху… (Фр.

Шпiльгаген. «Завжди вперед»).]

До тоi самоi незначноi хатини, отiненоi старинезними смереками, з котроi Олена виходила з Лiевичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора.

Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив ii дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi… Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш мае яке-небудь пристановище.

Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала ii стара учителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неi щирою порадницею й подругою.

Який лагiдний супокiй, який мир привiтали ii в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко отворенi, сидiла старенька дама при фортеп’янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був ii любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неi живчики, а голова сильно розболiлася iз зворушення.

Пiд вiкном стояв старомодний фотель староi дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що ii гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку…

Наче хвилi, припливали до неi м’якi звуки фортеп’яна. Раз любовнi, пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему.