Людина

Нi, – говорив вiн згiрдливо, – ви справдi не спосiбнi до самопожертвування!

– Називайте се в мене егоiзмом, однак не забувайте, що се, що силуе мене виходити замiж за К-го, зi сторони моiх… також самолюбство…

– Ви софiстка!

– А ви лихий оборонець правди, пане доктор…

– Гiрко будете ви колись сього жалувати! – кликнув вiн. – Ви ще не знаете життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших заслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння й сумлiння обiзвуться у вашiм серцi!

– Я супроти усього озброена! – говорила вона з тим самим слабим усмiхом, а ii очi стали мимоволi вогкi.

– Не проти усього, Олено; проти безмилосердноi прози життя – нi. Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися.

– Як ви се розумiете?

– Бiда ломить i залiзо, а ви лиш людина…

Вона здригнулася i глянула на нього несамовитим поглядом.

– Нiколи, пане доктор, – вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю… – Власне, для того, що я людина.

По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх.

Вiн пiднявся i схопив капелюх.

– Зносiть з гiднiстю наступаючий удар! – сказав i подав iй руку на прощання.

– Дякую вам за ваше спiвчуття, пане доктор! – вiдповiла холодно.

* * *

Щось у двi недiлi пiсля сеi розмови вернув радник сильно пiдпитий додому. Доктор оповiстив йому результат своеi розмови з Оленою, а внаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох пляшок був вiн у лихiм настроi.

Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини його нещасного налогу й наслiдкiв, якi вiн тепер на них спровадив.

Вiн вiдгукувався iй грубими словами, заявляючи, що не мае зовсiм намiру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довго терпеливим, тепер, однак, не стае вже i йому тоi сили…

– Як можеш такi дурницi плести, чоловiче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсiди паном своеi волi i розпоряджував грiшми? Хiба ж я? Слiпа я була i недосвiдчена, що не наложила тобi зараз з першого разу поводiв; не найшлась би я нинi в такiм положеннi, котре доводить мене до розпуки.

Тобi маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; на своi старi лiта буду жебрати кусника хлiба у дiтей або у зарозумiлих своякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться!

– Ха-ха-ха! – розсмiявся чоловiк замiсть усякоi вiдповiдi.

Радникова стривожено повернула до нього свое лице, що в останнiм часi сильно вихудiло.

– Ще й смiешся? – питала вона гiрко-згiрдливо.