Нещоденний щоденник

Тиждень тому вiтали тут мене земляки з хлiбом-сiллю, а нинi нiкого немае – чи то нiхто в моiй хатi не живе, чи, може, господарi до церкви або в гостi пiшли при недiлi; менi так хочеться й перед тим, як зайти до свiтлицi, притьмом вилiзти сходами на стрих та перемацати рукою за кроквами, чи не залишилось там ще якогось мого зошита, однак не роблю цього: скрадаючись, переходжу подвiр’я, де колись, на току, ми з батьком обмолочували житнi снопи, а горiх, що заступив стежку до потока, всох; я обминаю його й опиняюся в саду, який посадив мiй батько; ось тут осiннiми ночами ми з ним варили сливове повидло, а ось та вишня, з якоi зганяв мене недоносок з доброi сiльськоi родини Йосип Маланчин, коли я повернувся з армii й хотiв поласувати своiми вишнями, а вони вже були не моi, бо Йосип вiдрiзав наш город аж до хатнього порога, прилучивши до колгоспу; а тут я бiгав, ловлячи павутиння бабиного лiта й намотував його на патичок, мрiючи намотати стiльки, щоб з нього мiг Василь Марусин зiткати на своему ткацькому верстатi хустину для Аннички; а тут, пасучи корову на воловодi, я знущався над уiдливими гедзями – нашпилював iх на соломинку й пускав у повiтря, й летiв той гедзь, наче вiдьма на кочерзi, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бiгла у шкоду, я розстiбав розпiрку на штанцях i пiсяв – тодi моя Мiнка верталася iз найсмачнiшоi шкоди й вилизувала солону траву аж до грунту: тi слiди надовго залишалися на землi, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зiпсував вигляд гладко виголеного покосу…

А за садочком – наше поле, що збiгае схилом вiд трьох черешень при гуцулiвськiй дорозi до зарослого грабовим гаем потоку, – цей шматок землi я обробляв до кожноi грудочки: батько сапав кукурудзу поруч зi мною й сторожко поглядав, щоб я не стяв зайвого стебла, i я старався, як мiг… Вчився тодi в Коломиi, а влiтку працював на полi – любив сiльську працю, й сусiд Микола Горбатишин не раз говорив батьковi: якби Романовi не советська, а чеська держава, то не треба було б йому шкiл – став би маетним газдою; вiд роботи ламало в попереку, i я деколи збiгав до потiчка нiбито води напитися, а з потоку прокрадався межею до черешень, вилазив на котрусь iз них i об’iдався чорними гiркими ягодами, вiд яких крутило в носi, я голосно чихав i цим себе зраджував – батько пiдводив голову i кликав мене до роботи; те поле i досi сниться менi, а все покрите дунаем високого жита, i я жну його, як тодi, в’яжу в снопи i складаю в кланi; та наставала недiля, й тодi я пропадав у