Нещоденний щоденник

Буквально за тиждень раннiм ранком погiдноi недiлi я стояв на Солтисовiй горi, де вiдбувався колись кривавий бiй упiвцiв з москалями (про це я написав у «Вогненних стовпах») й звiдки видно Трач, захований у глибокiй западинi, названiй чомусь Боснею, а Зруб i Царина та ще Сталащуковi горби з рядочками чепурних хат стояли, немов на сторожi з усiх бокiв села, стиснутого, нiби арабська касба, у виярах, що виповзали з пропасноi Мочули над низовиннi струмки, млаки й калабанi, й не мало воно дорiг, тiльки крутi стежечки помiж тинами; хатки поприлiплювалися до схилiв, деякi осiли, немов утомленi лелеки, на дно яруг i там закрилися садками, а в самому низу над потоком, що обмивав перше карпатське узгiр’я – в ньому колись жiнки прали бiлизну й мочили коноплi, а хлопчаки робили греблi й купалися в намулистих водоймищах, – над цим нинi зарослим шуваром й навiки пропалим потоком стоiть церковця, заслонена з усiх бокiв столiтнiми смереками, й нiхто не мiг би сказати, чому та церква так ретельно захована, адже храми стоять повсюдно на горбах i вивершують села; я стояв i думав, вiд кого колись заховався Трач, а певне, вiд татар, якi вiд Снятина до Коломиi налiтали Покутським шляхом, i хто iз тих нападникiв мiг доглянути затлумлене мало що не пiд землю село, якого не зраджували навiть церковнi хрести, не могло воно сховатися тiльки вiд большевii – i горiло, i порожнiло; я дивився i жалкував, що не вивiв своiх гостей на Солтисову гору, й вони тодi, а найперше Нiна, не верталися б розчарованi на запрутськi рiвнини, – та нi, подiбного села насправдi нiде на свiтi немае, треба тiльки вмiти його побачити!

Я сходив з гори хребтом, що роздiляе Трач i сусiдню Гуцулiвку – колишнiй присiлок, а тепер самостiйне село, бо не було згоди мiж покутянами й березiвськими колонiстами; ми iх прозивали гуцулами, забуваючи про те, що для запрутських мешканцiв гуцулами були й трачани, а для гуцулiвських – микитинськi, для микитинських – брусторськi, для брусторських – красноiльськi, i врештi виявлялося, що нiде нема тих гуцулiв, бо за Красноiллям простиралися самi лише полонини й заросляки, але й там, коли спитаеш пастухiв, де живуть гуцули, то почуеш одну й ту ж вiдповiдь: «А май далi!»

Отож я зiйшов гуцулiвським хребтом до церковцi, вiд якоi аж до пiднiжжя Солтисовоi гори поповз цвинтар, у центрi якого височить меморiал полеглим у тутешнiх боях партизанам i славному курiнному Скубi; довго шукав батьковоi могили, а коли знайшов, то запримiтив, що для мене бiля батька мiсця немае – гро