Нещоденний щоденник

Я написав про Трач чимало, опоетизував його, створив про нього свою легенду, i моя приятелька Нiна Бiчуя, яка зi своеi ласки першою читае кожен мiй рукопис i ретельно редагуе, давно мрiяла побачити це село: уявлялося воно iй надзвичайно красивим у будинках i людях, романтичним, гуцульським, карпатським – й коли ми проминули рядок хат на присiлку Зрубi й стали на горбi, з якого виднiлися тiльки лiси, сади i яруги, я помiтив, як на обличчi Нiни малювалося гiрке розчарування: села ж то у традицiйному виглядi не iснувало, нiби й зовсiм нiколи його на свiтi не було, а Трач я видумав для себе самого.

Правда, вдалинi виднiвся разок хат на Царинi; над проваллям у яр, який зветься Мочулою, стояла колишня школа – нинiшнiй медпункт, а в пiднiжжi горба, що на ньому ми зупинилися, сховався за якоюсь потворною новобудовою, схожою на казарму, критий черепицею чепурний будинок i поряд iз ним, немов капличка, – криниця.

І я вигукнув гордо: «Це мiй родимий дiм!»

На подвiр’i батькiвськоi хати було людно: до мене вийшли моi земляки привiтати з хлiбом-сiллю. І хоч я добре усвiдомлював, що цi та подальшi трацькi паради наперед зрежисерованi Ангелою, все ж радiсно-терпке розчулення дiйняло мое серце.

Та чи вперше? Я за свое творче життя мав аж три зустрiчi з трачанами: перший раз у школi багато рокiв тому, другий – на освяченнi могили полеглим героям за волю Украiни, а третiй – на свiй сiмдесятирiчний ювiлей. І кожного разу прошивала мою душу пекуча сльоза – чи то з утiхи за славу, яку так тяжко здобути там, де ти колись корови пас, чей немае у своему селi пророка; а може, з гордостi за чесно виконану працю, та найпевнiше через те, що тiльки у своему селi можна надто болiсно вiдчути проминулий час: не впiзнаеш людей i усвiдомлюеш, що за твоеi вiдсутностi тут перейшли цiлi поколiння…

Серед людей, якi стояли на подвiр’i, я побачив лише трьох знайомих, моiх колишнiх однокласникiв – Ярослава Грицика й Марiю Слободян та ii чоловiка Михайла.