Нещоденний щоденник

І нiчого додавати не треба, нiчого не варто й домислювати – Львiв середини XIX столiття виписаний у дилогii зi скрупульозною докладнiстю у всiх суспiльних площинах: плеяда будителiв украiнського народу, львiвська iрридента в образах генiального авантюриста Михайла Сухоровського, польського поета-революцiонера Северина Гощинського, коваля Йосипа з Круп’ярськоi й душителя повстань директора львiвськоi полiцii Захера-Мазоха, й нарештi – львiвське дно в особах вуличного музиканта Яся Сакрамента, вiзника похоронних караванiв пана Курковського й прекрасноi Ганнусi з Погулянки – уособлення краси i горя Львова…

Вiрю, що до когось iз кiномитцiв – хай уже пiсля мене – таки долунить мое волання: Львiв заслуговуе на серiю iсторичних фiльмiв, а матерiалу сумлiннiше зiбраного, нiж у моiй дилогii, нiхто нiколи не знайде…

Нинi ж я сиджу над обривом на Бiлiй горi, й перед моiми очима зримо пробiгають кадри з минулого i нинiшнього життя Львова.

І мого – теж.

* * *

Львiвська телестудiя в особi молодоi журналiстки Ангели Лавринович на початку травня цього року зiнiцiювала творчу виправу в мое рiдне село Трач, щоб до мого 75-рiччя, що нагряне 2004 року, пiдготувати про мене телефiльм.

Менi склали компанiю поважнi особи, що зробило менi честь: крiм Ангели й оператора подалися в доволi далеку дорогу директор видавництва «Лiтопис» Михайло Комарницький зi своею дружиною, проректором Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка Марiею Зубрицькою, голова Львiвського товариства «Просвiта» Ярослав Пiтко та письменниця Нiна Бiчуя, яка погодилася написати для «Лiтературноi Украiни» репортаж.

Стояла лiтня спека, ми в мiкроавтобусi спливали потом, i перша прохолода повiяла на нас, коли ми переiхали Прут i звернули з коломийського тракту на урочище Волове, звiдки дорога пiшла стрiмко вгору, й ми виiхали на зовсiм iнакшу, нiж пологе Запруття, площину, що височiла над рiвнинами залiсненим плато, й опинилися в селi, з якого розпочинався Косiвський район, а тим самим Карпати – в моему рiдному Трачi.

Я й досi дитинно люблю це село, хоч покинув його бiльше пiв столiття тому й нинi майже нiкого з мешканцiв Трача не впiзнаю, – дороге воно менi i здаеться найкращим на свiтi. Та що й казати, адже тут, а не в Коломиi i не у Львовi, закопана моя пуповина.