Весь Марк Аврелій

Нiхто не може позбавитися анi минулого, анi майбутнього. Бо хто може вiдiбрати в мене те, чого я не маю?

Отже, слiд пам’ятати про двi iстини. По-перше: все одвiку е рiвним само собi, перебуваючи у вирi, й тому цiлком байдуже: спостерiгати за одним й тим самим сто рокiв, чи двiстi, чи нескiнчений час. По-друге: i найбiльш довговiчний, i той, хто помер, лише розпочавши життя, втрачають, фактично, одне й те ж саме. Теперiшне – ось усе, чого можна позбутися, бо тiльки його й маеш, а нiхто не позбавляеться того, чого не мае.

15. Усе залежить вiд переконання. Це ясно з висловiв цинiка Монiма. Але й користь вiд його слiв буде ясною для того, хто зможе спiймати ядро iстини, яке в них полягае.

16. Найбiльшою ганьбою вкривае себе душа людська, яка обурюеться проти свiту, стаючи (оскiльки це залежить вiд неi) мовби болючим наростом на ньому. Бо нарiкання з приводу будь-чого, що вiдбуваеться, е обуренням проти природи Цiлого, яке мiстить у своiй частцi усi iншi iстоти. Далi, коли вона цураеться будь-якоi людини або спрямовуеться проти неi з намiром заподiяти iй шкоду, як це вiдбуваеться з розгнiваними.

По-трете, вона вкривае себе ганьбою, коли не в змозi встояти проти насолоди або страждання. По-четверте, коли вона лицемiрить та фальшиво й нещиро робить що-небудь або говорить. По-п’яте, коли вона не погоджуе своеi дii та прагнення з метою, але робить що-небудь даремно та марно, бо навiть у дрiбницях слiд рахуватися з метою. Метою ж розумних iстот е покора розуму та закону найдавнiшого Мiста та устрою.

17. Час людського життя – мить; його суть – вiчна течiя; вiдчуття – непевнiсть; будова всього тiла – тлiнна; душа – нестiйка; доля – загадкова; слава – недостовiрна. Одним словом, усе, що вiдноситься до тiла, е подiбним потоку, те, що вiдноситься до душi, – сновидiнню та диму. Життя – боротьба та мандрiвка чужиною; посмертна слава – забуття. Але що же може вивести до шляху? Нiщо, крiм фiлософii. Фiлософствувати ж – означае оберiгати внутрiшнього генiя вiд наруги та вади, досягати того, щоб вiн стояв вище за насолоду та страждання, щоб не було в його дiях анi нерозсудливостi, анi омани, анi лицемiрства, щоб не стосувалося його – робить чи не робить щось його ближнiй, щоб на все, що вiдбуваеться, та надане йому долею, вiн дивився, як на те, що випливае звiдти, звiдки вийшов й вiн сам, а найголовнiше – щоб вiн покiрно чекав на смерть, як на просте розкладення тих елементiв, з яких складаеться кожна жива iстота.