Останній день

– Нiкуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрiвна, i тут же, беручи рiзким рухом його пiд руку, додала: – ходiмте далi… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по нiй ви шпацируете.

«Тепер я iй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рiшуче все. Нiчого не сховаю… І справдi, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мiй, як йому приемно з нею iти, як йому до солодкого болю радiсно вiдчувати ii плече, що ним вона притиснулась до нього».

І все таки вiн увесь час озирався по сторонах i уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустрiти знайомого.

– Чого ви так нервуетесь? – спитала Олена Олександрiвна, коли вони залишили за собою останню будiвлю й вийшли в степ. – Чи, може, боiтесь, щоб нас не зустрiв мiй чоловiк? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.

– А де ж вiн? – мимоволi вирвалось Кравчуковi.

Жiнка засмiялась.

– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. – Я думала, що я тiльки така дивачка, а виходить, що ви комiчнiший за мене.

Шкода, що я цього не знала ранiш.

Потiм вона стала йому розповiдати, якими вона собi уявляла шахтарiв, коли iхала зi своiм чоловiком у цей виселок. На ii тодiшнiй погляд усi вони мусiли бути страшенними п’яницями, жахливими крикунами i мало не звiрюками (так вона, принаймнi, чула про них вiд тих, хто знав iх за часiв iмперii). Отже нiчого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вмiе не гiрше за iнших мислити, що вiд нього нiколи не почуеш брудноi лайки, що знявши прозодяг, надягае навiть краватку й лакерки, – словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будiвника соцiялiзму, вона розгубилась.

Саме тому вона й була з ним досi такою соромливою… Але чого вiн так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не вiдповiдае?

– Ну, й не треба!

Над степами, й шахтами йшла лiтня донецька нiч. Ступала м’яко, ледве чутно по травах, ставках i по далеких хлiбах, що колосилися бiля оточених вiдважними териконами сiл.

В нiч влiтали легенькi вiтерцi й нiжними зiдханнями ласкали обличчя подорожникiв. В кiлькох мiсцях булькали огнi сусiднiх шахт, i все це вивершувало сине зоряне небо.

– А все таки куди ж подiвся ваш чоловiк? – знову запитав Кравчук, прокидаючись вiд задуми.

– Вiн поiхав у той район, куди його призначено. Вiн тiльки за три днi буде тут.

– Значить, ви зовсiм виiздите з нашого виселка, – з сумом сказав шахтар i зiдхнув.