Гобсек

Але ж i менi було колись, як i всiм людям, двадцять п’ять рокiв, i в цьому вiцi я вже набачився дивних речей. Я мушу почати з розповiдi про одну особу, якоi ви не могли знати. Мова йде про лихваря. Уявiть собi жовтувато-блiде, тьмяне обличчя, з дозволу Академii, я назвав би його мiсячним ликом, бо воно скидалося на позолочене срiбло, з якого зiйшла позолота. Волосся в мого лихваря було зовсiм гладеньке, завжди старанно зачесане, з сивиною, попелясто-сiре. Риси його обличчя, непорушнi, холоднi, як у Талейрана, були мов вилитi з бронзи.

Його маленькi очi, жовтi, як у тхора, були майже зовсiм без вiй i боялися свiтла; тому вiн захищав iх козирком старого картуза. Кiнчик гострого носа був так поритий вiспою, що скидався на буравчик. Губи у нього були тонкi, як у алхiмiкiв та старезних дiдiв на картинах Рембрандта або Метою. Говорив цей чоловiк тихо, лагiдно i нiколи не гарячкував. Його вiк був загадкою: не знати було, чи вiн передчасно постарiвся, чи зберiг свою молодiсть, щоб вона йому служила вiчно. Його кiмната, де все було охайне i потерте, починаючи з зеленого сукна на письмовому столi-до килима над лiжком, скидалася на холодну оселю самотньоi староi дiви, що цiлими днями стирае порох з своiх меблiв. Узимку головешки в камiнi, завжди присипанi купкою попелу, димiли, нiколи не розгоряючись полум’ям. Його вчинки, з тiеi митi, коли вiн прокидався i до нападiв кашлю ввечерi, були розмiренi, як коливання маятника. Це була якась людина-автомат, котру нiбито щоденно заводили. Якщо торкнутись мокрицi, що повзе по паперу, вона зупиниться i прикинеться мертвою; так само i цей чоловiк спинявся раптом посеред розмови i мовчав, коли проiжджав екiпаж, чекаючи, доки гуркiт стихне, щоб не напружувати голосу. Наслiдуючи Фонтенеля, вiн заощаджував свою життеву енергiю, приборкуючи в собi всi людськi почуття. Тим-то життя його текло так само безшумно, як пiсок у старовинному пiсковому годиннику. Інодi його жертви обурювались, несамовито кричали, потiм наставала глибока тиша, немов у кухнi, де щойно зарiзали качку. Надвечiр людина-вексель ставала звичайною людиною, а злиток металу в ii грудях – людським серцем. Якщо цей чоловiк був задоволений з минулого дня, вiн потирав руки, а з глибоких зморщок його обличчя неначе випромiнювався димок веселостi, справдi-бо неможливо iнакше передати нiму гру його мускулiв обличчя, що нагадувала беззвучний смiх Шкiряноi панчохи. Навiть пiд час найсильнiших проявiв радостi його мова була односкладова, а манери стриманi.