ЧОРТІВ ПОСОХ

– Достоевський…

– А довго чекати-то? – запитав я.

– Тут час не мае нiякого значення, – сказав Жук.

– А все ж таки?

– Десь промiж-жутке мiж миттю i вiчнiстю.

– Ну, ти й фiлософ, – посмiхнувся я.

– Так i е. Дiоген я, з Синопа.

Я пiдставив палець.

– Спасибi, – сказав Жук-Дiоген.

– Данило Бородулiн iз Кордон-Тибиля, – представився я.

– А це не той Дiоген, який жив у бочцi, i смiявся над традицiйними формами життя, i оголосив себе «громадянином свiту»? Жив як собака i хотiв допомогти людству повернутися до матiнки природи? І тактовно послав самого Олександра Македонського? – видав я своi мiзернi енциклопедичнi знання про нього.

– Ось тому i тепер лiтаю над ж-жаровнею…

– І як давно?

– Поки не буде наступноi реiнкарнацii – переселення душi.

– А це вже пекло? – здивовано запитав я.

– Нi, скорiше всього передбанник. Або приймач-розподiльник, називай, як подобаеться, – пролунав басом генерал.

– А де Небо?

– Рай там, на Землi, – сказав Жук-Дiоген, посмiявшись разом з усiма.

– Вибачте, – сказав я в подивi. – Я не можу, погодиться з тим, що ви називаете Раем, пiсля того, що я там бачив. Земля найбiльше схожа на випробувальний полiгон для людства, не бiльш того, де кожен повинен пройти свою дистанцiю, в кiнцi якоi, може бути, видають картку – квиток з позначкою про придатнiсть до подальшого перевтiлення.

Але тут щось клацнуло. І я кудись перемiстився…

… – Ну що, Бородулiн, вiн же Гадюкин, вiн же Билкис, вiн же Абдул-Саiд, вiн же… Далi був довгий список iмен i прiзвища, тих, кого я колись уявляв.

Тепер я здогадався, що влип i влип по-крупному. І контора тут була серйозна. І тут заправляв усiм цим той самий з крилами – мужик серйозний, iм'я якого всуе нiхто не згадував i не вимовляв уголос, щоб не накликати бiду.

Я весь зiщулився вiд страху.

– Ну що!? Почнемо з самого початку, з сотворiння Землi… твою мать!?

– Натякаете на те, що я був Адамом? – несмiливо запитав я.

– Бач, куди даеш! Нi! Ти був повзучим гадом… мать твою! – кричав «Крилатий», жестикулюючи. Пальцi, скрученi часом, погано слухалися, i виходило по-блатному – вiялом. Менi було погано. Вiд смороду i смороду нудота пiдкотила до горла. Та ще цей з питаннями! Менi мат завжди рiзав слух. Ну, коли молотком по пальцях, це зрозумiло. Але вiн спецiально крив добiрним триповерховим матом, щоб, значить, менi було ще гiрше. Але я перечити не мiг.