ЧОРТІВ ПОСОХ

Ноги затекли до неможливостi, але вставати не можна було. Не писанi правила. Порушникiв вiдправляли в кiнець черги.

Стелi i стiн не було. Може, й були, але вони були прихованi в'язкоi сутiнковоi серпанком. Був тiльки пол, який рухався як стрiчка транспортера. Стало припiкати, звiдкись знизу. Повiтря було просякнуте смердящим запах гниючого м'яса i атмосферою безмежного жаху. Сидiти було неможливо. На ногах нестерпно болiли коли отриманi порiзи i садна. Кожна скалка опухла i гноилась. Я спробував змiнити положення тiла.

І тут же обпiкся про щось гаряче.

– Осторож-жней! Дивитися ж-ж треба! – донiсся до мене, звiдкись знизу, слабкий голос.

– Вибачте, – сказав я.

Придивився. Це був з подпаленными крилами Травневий жук, дуже схожий на тих, яких ми ловили в дитинствi i садили в сiрникову коробку, а потiм, вiдчуваючи iхню долю, випускали над багаттям. Моi очi полiзли на лоба!

– Що, новачок? – спитав Жук.

– Так, – вiдповiв я. – А чого ми тут чекаемо?

– Побачиш, – прожужжали вiн, пурхаючи над гарячою жаровнею з високими краями, схожою на гусятницю.

Не маючи можливостi нi сiсти, не злетiти.

Мене здивувала обстановка «адмiнiстратора», абсолютно нiякого сервiсу: нi крiсел, нi газет, нi журналiв, щоб скоротати час.

– А що, крiсел тут не дають? – запитав я.

– Дають, для тих, у кого гемоггой, – картавлячи, втрутився сусiд праворуч. Я десь вже чув цей голос.

Я пiдняв голову.

– Академiк Сахаггов, – представився вiн. Це був худющий верблюд, зi звалилися на бiк горбом.

Його, мабуть, давно мучила спрага, i йому хотiлося пити. Хоча поруч дзюркотiв арик, але вiн був за високим парканом. Часом, коли стогони i несамовитi крики трохи затихали, було чути дзюрчання води. Води – як символ зв'язку мiж минулим, сьогоденням i майбутнiм.

– Да – а, – здивувався я.

– А тi, у кого болять переднi кiнцiвки, тi очiкують в пiдвiшеному станi, – сказав академiк, пережовуючи свою жуйку.

– Щоб служба медом не здавалася, – втрутився басом однорукий, бойовий генерал, висячи на iнший, вывихнутой руцi.

Представився. – Генерал Лебедь.

Вiд його камуфляжного кiтеля, пробитого осколками вибухнув вертольота, пахло ще порохом i димом.

– Ну й дiла, – сказав я, оглядаючи чергу, складаеться з усiх людей, що жили на Землi, у якоi не було нi кiнця, нi краю, i, наскiльки вистачало огляду, вони представлялися:

– Вернадський.

– Мiкеланджело.

– Хемiнгуей.

– Брюллов.

– Айвазовський.

– Чехiв.

– Булгаков.