Вампір із Сассексу (збірник)

Дуже показово…

– Що ви бачите в цьому, мiстере Голмс?

– Пiдтвердження своiх думок!

– Змилуйся, Господи, про що ви думаете, мiстере Голмс? Можливо, усе це для вас – лише цiкавий ребус. Але для мене це – питання життя та смертi. Моя дружина – злочинець, мое маля – у постiйнiй небезпецi… Не бавтеся зi мною, мiстере Голмс! Усе це дуже серйозно.

Вiн весь аж тремтiв. Голмс по-дружньому взяв чоловiка пiд лiкоть.

– Боюся, вам буде дуже важко, якщо не вирiшити цю загадку, – сказав вiн. – Я хотiв би пошкодувати вас, наскiльки це в моiх силах.

Зараз нiчого бiльше сказати не можу, але сподiваюся, що закiнчу цю справу, перш нiж залишу вашу оселю.

– Дай Боже, мiстере Голмс!.. Даруйте, джентльмени. Я пiду нагору в покiй дружини й з’ясую, чи немае там якихось змiн.

Минуло кiлька хвилин.

Коли наш господар повернувся, з його темного обличчя неважко було здогадатися, що все було, як i ранiше. З ним прийшла висока, худорлява та смаглява дiвчина.

– А чай готовий, Долорес? – спитав Фергюсон. – Простежте, щоб вашiй господинi нiчого не бракувало.

– Вона дуже хвора, – заридала Долорес, обурено дивлячись на Фергюсона. – Вона не хоче iсти. Вона нездужае… Потрiбен лiкар. Я боюся залишатися з нею без медика.

Фергюсон питально поглянув на мене.

– Я буду дуже радий чимось допомогти…

– Чи забажае ледi прийняти доктора Ватсона?

– Я й не питатиму ii! Їй потрiбен лiкар… Ходiмо зi мною!

– Вже йду!

Я пiшов за дiвчиною, котра схвильовано вела мене якимось звивистим коридором. Ми пiдiйшли до масивних, обкутих залiзом дверей.

Поглянувши на них, я подумав, що Фергюсоновi нелегко було б проникнути в кiмнату своеi дружини силою. Дiвчина витягнула ключа з кишенi, i важкi дубовi стулки рипнули на петлях. Я увiйшов, i покоiвка шпарко замкнула за мною дверi.

Без сумнiву, жiнку, котра лежала на лiжку, била пропасниця. Вона, здавалося, перебувала в напiвпритомному станi, та коли я увiйшов, пiдняла на мене своi прекраснi, але змученi очi. Побачивши незнайомця, жiнка, либонь, заспокоiлася й опустилася на подушки.

Я пiдiйшов до хвороi, сказав кiлька пiдбадьорливих слiв. Вона не рухалася, поки я перевiряв пульс i мiряв температуру. У мене склалося враження, що ii недугу викликало сильне нервове потрясiння.

– Вона лежить так уже цiлий день, навiть два днi. Боюся, що вона помре! – зронила покоiвка.

Жiнка обернула до мене свое розпашiле гарне обличчя. – Де мiй чоловiк?

– Вiн унизу й хотiв би вас бачити.

– Не хочу його бачити! Не бажаю.