Безодня Маракота

Шинкар вручае пастуху олов’яний кухоль, до половини наповнений нерозбавленим ромом. Як тiльки Джиммi вiдчув знайомий запах, до нього повертаеться бажання хильнути, i вiн одним ковтком висушуе посудину. В його очах з’являеться блиск, а на щоках – рум’янець. Корчмар пильно споглядае на вiдвiдувача.

– Можеш тепер iхати, Джиммi, – дозволяе вiн.

– Тихо, друже, спокiйно, – вiдповiдае на це пастух. – Я анiтрохи не гiрший за тебе. Якщо вже ти пригощаеш, можу й я пригостити.

Кухлик знову повний, а очi Джиммi починають блистiти ще яскравiше.

– Ну, а тепер, Джиммi, по останнiй за добробут цiеi оселi, – закликае шинкар. – І тобi час iхати.

Пастух утрете випивае оковиту, i з цим третiм ковтком у нього зникають будь-якi застереження й усi добрi намiри.

– Послухай, – каже вiн трохи хрипким голосом, висмикуючи чек iз кисета, – вiзьми ось це, друже, i будеш запрошувати всiх на дорозi випити за мое здоров’я, хто скiльки забажае. Скажеш iм, коли все буде потрачено.

І Джиммi, розлучившись iз думкою дiстатися колись мiста, впродовж трьох-чотирьох тижнiв валяеться в корчмi, п’яний, як чiп, i доводячи до аналогiчноi кондицii будь-якого подорожнього, котрому довелося опинитися в цих краях.

Але ось приходить ранок, коли шинкар оголошуе:

– Грошi скiнчилися, Джиммi, тобi час знову вирушати на заробiтки.

Пiсля чого пастух, аби протверезiти, обливаеться льодяною водою, вiшае за спину ковдру з казанком, сiдае на коня i вирушае на пасовище, де його чекае черговий рiк тверезостi, що закiнчуеться мiсяцем пиятики.

Все це, хоча i типове для безтурботного способу життя австралiйцiв, не мае прямого стосунку до цiеi оповiдки, а тому повернiмося до нашоi Аркадii[2 - Аркадiя – гiрська область на пiвднi Грецii, оспiвана поетами як щаслива краiна з патрiархальними, простими звичаями пастухiв i пастушок.]. Склад населення Джек- манз-Галча дуже рiдко змiнювався через приплив зi сторони; шукачi щастя, котрi прибували до нас у часи, про якi тут згадуеться, виявлялися, мабуть, навiть ще лютiшими та брутальнiшими, нiж мiсцевi.

Особливим норовом вирiзнялися Фiллiпс i Моул – двiйко запеклих гультяiв, котрi приiхали сюди одного чудового дня i застовпили дiлянку на березi струмка. Витонченiстю, злостивiстю, блюзнiрствами, нахабством у мовi та вчинках, своiм зухвалим нехтуванням буквально всiх норм суспiльноi поведiнки вони могли перевершити будь-кого з давнiх мешканцiв Джекманз-Галча.