Безодня Маракота

На чолi гучноi ватаги, розпалений хмiльним чадом i лементуючи гучнiше за всiх, крокував молодий Фрiц фон Хартманн. Професор обiйшов би iх стороною, але його учень кинувся навперейми вчителю.

– Еге! Вельмишановний наставнику! – вигукнув вiн, беручи за лiкоть старого. – Хочу вам дещо сказати, i зараз, поки хмiльне пиво ще гуде у моiй головi, менi це буде легше зробити, нiж в iнший час.

– Слухаю вас, Фрiце, – дещо здивувався фiзiолог.

– Я чув, mein herr, що ви намiряетесь провести чудовий експеримент: витягнути з людини душу, а потiм вставити ii назад.

Правильно?

– Авжеж, це справдi так, Фрiце.

– А ви не думали, любий професоре, що, у вас можуть виникнути труднощi з пошуком того, хто погодиться в цьому брати участь? Potztausend![11 - Дiдько би його вхопив! (Нiм.)] А якщо душа вийде з тiла, а повернутися не зможе? Кепсько вийде. Хто ж пiде на такий ризик?

– Але як же, Фрiце? – вигукнув професор, цiлком спантеличений таким несподiваним поглядом на цю проблему. – Я сподiвався на вашу допомогу.

Ви ж не залишите мене. Подумайте, яка нас очiкуе честь i слава.

– Та яка там слава! – обурився студент. – Менi що, все життя так жити? Хiба я не простояв двi години в скляному щитi, поки ви вливали в мене електрику? Хiба ви не дратували моi дiафрагмальнi нерви[12 - Дiафрагмальнi нерви беруть свiй початок вiд третього, четвертого i п’ятого корiнцiв шийного вiддiлу спинного мозку з кожного боку, проходять униз спереду вiд переднього сходового м’яза та входять у грудну клiтку.

] пiсля того, як оточили шлунок гальванiчним плином, вiд чого у мене виникли проблеми з травленням? Тридцять чотири рази ви вводили мене в месмеричний транс, i що я за це отримав? Нiчого. А тепер ви хочете ще й душу з мене витрусити, як якусь шестерiнку з годинника. Людське тiло цього просто не витримае!

– Боже милий! – стурбовано плеснув у долонi професор. – І справдi, Фрiце. Ранiше менi це нiколи не спадало на гадку. Якщо ви скажете, яким чином зможу вiддячити вам, повiрте, я буду радий це зробити.

– Тодi слухайте, – з багатозначним виглядом промовив Фрiц. – Якщо дасте слово гонору, що пiсля цього експерименту я отримаю руку вашоi доньки, то погоджуся вам допомогти. Якщо ж нi, вiдмовляюся в цьому брати участь. Це моя едина умова.

– Але що на це скаже моя донька? – впоравшись iз подивом, спитав професор.

– Елiза буде рада, – запевнив жевжик. – Ми давно кохаемо один одного.

– У такому разi вона буде ваша, – рiшуче пообiцяв фiзiолог.