Гетьман Іван Виговський

"Чуе моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, – подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. – Хоч вiн кальвiнiст i проповiдуе любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiе на Украiнi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить свое "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я ii викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Киевi.

От тодi, дiду, буде й тобi погано!"

I Виговський впав на лiжко i пiсля труськоi полiськоi дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном.

Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкоi та далекоi дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту.

"Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдае на коня та й iде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", – подумав Виговський i заспокоiвся на цiй думцi.

Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здоровоi клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи.

На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяноi соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труськоi дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приемним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори.

– Чи за грошi молотите, чи послухаете за панську землю, що пан дае вам пiд посiви? – спитав Виговський в чоловiкiв.