Гетьман Іван Виговський

Чи готова вже вечеря?

– Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештаеться за дверима та брязкае тарiлками, – обiзвалася Олеся i вийшла з зали.

– Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх – це правила гуманiстичного вiку.

– Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобаеться в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю.

Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.

– Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде iх з вечерею.

– Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! – просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру.

Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи своi старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.

Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що iй треба сiдати за вечерю, ii дуже вразив новий гiсть.

– Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, – обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од ii слiв.

Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.

– Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, – говорив Стеткевич.

Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський iв за столом за двох i справдi по-запорозьки.

Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Украiнi, про московських воевод та стрiльцiв, котрi наiхали в бiльшi мiсця Украiни. Виговський, хапаючись з iжею, насилу встигав йому одповiдати.

– Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в iх маетностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри.