Гетьман Іван Виговський

Я вiзьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмiлиться ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди iм не слiд, – сказала Олеся.

Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i почала набивати рушницю набоем, поклавши шаблю на стiл.

– Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! – обiзвалась смiлива Олеся.

– Ой серденько мое! Я боюся й доторкнутися до рушницi . Та не крути-бо тiею рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, – говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу килима.

– Що ми робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть до нас в кiмнату? – говорила тiтка Павлина через пасма основи.

– Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його в очi шаблею, – сказала Олеся.

– Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од напастii – молилась тiтка, неначе за тином з ниток.

Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до ворiт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув своi кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр.

До ворiт вже вибiгли слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора.

– Хто там стукае? – гукнув економ, притулившись лицем до мiцноi дубовоi брами. – Чи своi, чи вороги?

– Своi й не вороги. Я – писар вiйська Запорозького – Виговський. Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього в гостi, але опiзнився в дорозi, – сказав Виговський. – Не бiйтесь нiчого.

– Добре! – сказав економ.

– – Але чи ти напевно писар? – питав економ.

– Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знае, вона впiзнае навiть мiй голос, – сказав Виговський.

Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили.

В одчинену браму в'iхав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з великоi радостi.

– Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий!

– А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiчаете мене з рушницею? Певно, думали, що наiхав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй.

– Так ми й думали.