Гетьман Іван Виговський

Дим, чорний як смола, пiшов в широкий комин. Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла.

"От тобi й чари готовi!" – в кiнець усього промовила Сандала.

Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напоем, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. Їх серце наллеться любов'ю й прихильнiстю до людей i до тебе.

Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в iх душi, а в серцi запануе ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажае твоя душа i Розалiя буде твоя".

Герман подякував Сандалi, заплатив iй багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря.

– I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? – не втерпiла Олеся i спитала в тiтки.

– Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняеться замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя.

Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виiжджае висока колiсниця, оббита чорним шовком та оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.

Другого дня Герман пiшов в замок. Розалiя й ii мати звелiли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоем. Чудовий дух пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихоi стала добра, а черстве серце ii пом'якiшало, як теплий вiск.

Вона радо привiтала Германа i згодилась видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i були щасливi ввесь свiй вiк.

Олеся зiтхнула, неначе iй стало легше на душi. В кiмнатi стало тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло в ворота ще дужче, неначе хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла. Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчноi тишi було виразно чути кожний удар в браму.

I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали.

– Ой Боже наш! Хтось нападае на наш палац! – крикнула тiтка Павлина.

– Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались нашi хлопи, хотять вигнати нас з села? – обiзвалась Олеся.

– Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кiмнатi! – закричала тiтка.

– Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох.