Гетьман Іван Виговський

Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати.

"Впади на землю i поклонись нашим богам", – тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала.

"Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!" – обiзвався Герман.

Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм.

Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi е люди не нашоi вiри. Шукайте iх! Це через iх сталася така бiда!"

"Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"

– Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, – говорила Олеся; в неi з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу.

В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.

– Ой Боже мiй! Хто ж це стукае в ворота такоi пiзньоi доби? – промовила Олеся, прислухаючись. – Менi страшно!

– То, може, управитель десь запiзнився та вертаеться додому, – втiшала тiтка, але i в неi самоi очi стали переляканi.

Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.

– Нiчого не чуть. – То, може, вiтер де звалив деревину або вивалив частокiл, – обiзвалась тiтка.

– Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, – просила Олеся, i вона в думцi становила себе на мiсце безталанноi Розалii, а Виговського – на мiсце рицаря Германа.

Прирiвнюючи ii долю до своеi, вона дуже бажала знати кiнець того оповiдання.

– Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму i промовила до нього:

"Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi, i я тобi дам чари й лiки".

Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора.