Гетьман Іван Виговський

– Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесii: це можна вчинити, це можна! – сказав владика. – А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! – сказав з гнiвом.

Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеем, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:

– Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи.

Вони встоюють за автономiю украiнськоi церкви, а я не хочу йти проти iх.

Виговський встав з стiльця i почав прощатись.

– Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж iх прийняти почесне i видати iм добрий обiд, – сказав Виговський.

– Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити iх до себе на обiд i нагодую iх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою.

Це я повинен вчинити як митрополит, – обiзвався владика на прощаннi. – I тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiеш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.

– Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiею, бо козаки вже давненько виступили з Киева стрiчати посланцiв, – сказав Виговський.

– Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, – сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.

Тим часом тисяча козакiв Киiвського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Киева i пiшли поперед iх. За козаками конюшi вели дванадцять царських коней турецькоi породii, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами.

Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх iхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поiзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.

За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiею, з iгуменами i намiсниками монастирiв.