Гетьман Іван Виговський

Може, ваша милiсть чули, що до Киева iдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашоi милостi, святий владико, од вищого духовенства, киiвських козакiв та городян.

– Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Киевi. Але нi я, нi духовенство на Украiнi не думаемо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! – сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.

– Чом же так, святий владико?

– А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i своi права.

Не такоi заспiвае нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламае нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в своi льохи, в котрих вiн карае муками своiх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминаеться! – знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.

Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своiх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.

– Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думае заново перехрещувати нас всiх на Украiнi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути ii з головою в воду: благодать Божа даеться й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту.

В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.

– Що правда, то правда: тепер у нас на Украiнi владики й протопопи – люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, -обiзвався Виговський.

– Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.

– Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiею назустрiч посланцям i привести до присяги киiвських козакiв та городян.

– Це можна вчинити. З процесiею я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, – сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.

Виговський встав i розпрощався з владикою.

– От-от незабаром прибудуть посланцi, – обiзвався Виговський, – час би вже, святий владико, i виступати з процесiею i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.