Гетьман Іван Виговський

Вiн в Киевi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з Украiни. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моiм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маемо вчинити.

– Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поiдемо до князя Любецького, – сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.

Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська.

Виговський розказав iй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала ii.

– Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якоi-то вони заспiвають, – говорила тiтка. – Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'емо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, – говорила Павловська, вдягаючись в жупан.

Виговський i Павловська хапком поiхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.

Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Киевi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки.

З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.

Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на iх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було.