Гетьман Іван Виговський

Олеся й Iван Остапович зостались вдвох.

Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по ii очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другоi кiмнати.

– Олександро Богданiвно! Я заiздив коня, поспiшаючи до вас в Киiв. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю.

I рано й вечiр так i поривае сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробувае чарiвниця, що причарувала мене одразу своiми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище мое на Украiнi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i… й досi не знайшов. Не такоi пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моiх старостiв, як я пришлю iх сватати вас?

– Прийму… прийму! – сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись.

– Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки… тiльки… Ох, будемо мати притичину! – промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. – Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.

– Чому так? – раптово спитав Виговський.

– Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i моi родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, – тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись.

Рум'янець одразу погас на ii бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.

Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з ii високою рiднею.

– Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Украiну од Польщi. Вони встоюють за Польщу.

I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! – сказала Олеся.

– Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич в загродi рiвний воеводi"! – сказав Виговський.

– От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького.