Оповiдання (збірник)

– Я ii годую, я зодягаю, я ii на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!

– Може, собi роблю? – каже Настя, да так-то вже гiрко каже тii слова. – Може, собi заробила що?

– Ти менi смiеш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала ii бити.

– Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажiть дякувати!

– Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!

– Нехай буде!

Гляну я – панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину – блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!

Та, на наше щастя, столовники надiйшли.

– От життя мое! – жалкуеться. – Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самоi очi такi зробились, як у його, в самоi така морщина мiж бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!

А столовники iй:

– Та годi вам клопотатись! Чи стоiть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!.

Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, – i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..

IX

I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоiв, як там смiються, говорять, жартують голосно.

Панi, було, на картах столовникам долю вгадуе або що розказуе, iнодi спiвае, – i все про якогось друга милого спiвае: «Чому друг не любить, забувае, чому не бувае…» Себто свого пана згадуе, чи що…

А в нас тихо.

Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:

– Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускае, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!

– Не надолужу, сестрице, не надолужу! – скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.

Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi.

Одного вечора ми й спати полягали – ii нема. Удень ii не бачили: робила при панii, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить i дожидае дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!

I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питае:

– Де була, дочко?

А голос у самоi, як струна перебита…

– Не питай мене, моя мати! Не питай! – одкаже iй Настя.