Інститутка

Інститутка

Вовчок Марко

Марко Вовчок

Інститутка

Т.Г.Шевченку

I

Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i мое лишенько. Якби менi за кожною бiдою моею плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях.

Хоч не було дiла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде — охае та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неi… та треба ж колись i перестати.

За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять.

Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, — було, каже панi гнiваючись, — не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати".

Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучае, було, та робота, докучае, — аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуемо.

А як коли, то, було, звеселiемо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. I зглядуемось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга iй одморгуе; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, — крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляемо!

У староi панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, — у Киевi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до староi листи шле; а стара тii листи щодня вичитуе, — i попоплаче над ними, i попосмiеться.

Коли пише унучечка, щоб уже приiздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!..