Інститутка

На се вже кожний уважае, кожен i похвалить; а все iнше — тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать — нуда, i тим, що вчаться — бiда. Багацько часу пропало марно!

— Так як же оце? Погано вчать?

— Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би iм грошi виплатили, а ми думаемо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?

— Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваеш?

— Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.

— А як же часом хто в тебе спитае, як там тii зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!

— Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають.

I заспiвала, затягла, — наче тее срiбло пересипаеться. Стара ii цiлувати: "Серденько мое! Втiхо моя!" А панночка до неi ласиться та просить:

— Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!

— Про се не турбуйся, дитя мое. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!

Ми, дiвчата, iзглядуемось: чого там панночки нашоi не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

III

—Ходiм лишень, голубко, — говорить стара панi, — я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину.

— Се ваша панночка, — промовляе до нас панi. — Цiлуйте ii в ручку.

Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.

Стара всiх нас показуе, — се Ганна, а се Варка, а се Домаха…

— Боже мiй! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: — Чи зумiе ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?

Стоiть i руки заложила, i дивиться на нас.

— Чому? — каже стара. — Зумiють, серце. А нi, то навчимо.

— Як тебе зовуть? — питае мене панночка та, не слухаючи мене, до панii: — Ся буде менi!

— Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.