По той бік раю

– Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе.

– То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi».

Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi.

– Читав цю останню пробу пера?

– Нiколи не пропускаю. Вони винятковi.

Еморi гортав номер.

– Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом.

– Ага.

– Послухай оце! Господи!

Говорить служниця:

Чорне покривало вкрило земну твердь,

Як бiлi конуси, у срiбному полонi,

Гойдають полум’я свiчок вiтри,

Як тiнi, що зникають на долонi,

О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть…

– І що б це мало означати?

– Це сцена в iдальнi.

Вознiсши руки, наче крила, догори,

Лежить вона на бiлiм покривалi,

Немов святоi лик ii прекрасний,

Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми!

– Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу.

– Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi.

– Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр.

Еморi жбурнув журнал на стiл.

– Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв. Не можу нiяк вирiшити, чи далi плекати свiй хист i стати, примiром, видатним драматургом, чи плюнути на все i стати принстонським зализою?

– А навiщо вибирати? – знизав плечима Керрi. – Краще плисти за течiею, як я.

Я взагалi збираюсь грiтися в промiннi слави мого брата Берна.

– Я не можу плисти за течiею – я хочу бути помiтним. Я хочу мати вплив, хоча би з-помiж студентiв. Скажiмо, або бути головним редактором «Принстонiвця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрi.

– Ти надто забагато про себе думаеш (Еморi ця думка здивувала).

– Нi, я й про тебе теж думаю. Ми маемо спiлкуватись iз рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приемно бути снобом.

Я б, наприклад, хотiв привести якусь кралечку на бал у червнi, але щоб я змiг бути при цьому невiдпорно елегантним. І представити ii всiм нашим серцеiдам i футбольним капiтанам, i таке iнше…

– Еморi, – сказав Керрi, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарештi, чимось, якщо нi – просто розслабся. – Вiн позiхнув. – Ходiмо, нехай кiмната трохи провiтриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.