По той бік раю

І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсi кожному не пришивали певний лейбл до закiнчення унiверситету.

Еморi зрозумiв, що писати для «Лiтературного журналу Нассау» не принесе жодноi користi, але мiсце у штатi «Принстонiвця» забезпечить хорошi зв’язки. В нього виникли примарнi надii зажити хмiльноi слави, виступаючи на сценi Англiйського драматичного гуртка, але його фантазii дуже швидко згасли, бо вiн збагнув, що найблискучiшi мiзки i таланти збираються у «Трикутнику» – комедiйному музичному клубi, який кожного року iздить у грандiозне рiздвяне турне.

А тим часом вiн почувався напродив самотньо i безпорадно серед решти спiльноти. Новi бажання й амбiцii нуртували в його свiдомостi. Весь перший семестр вiн заздрив найменшим проявам успiхiв однокурсникiв i нiяк не мiг зрозумiти, чому iх з Керрi не зарахували одразу до елiти курсу.

Багато вечорiв провели вони, сидячи бiля вiкна на Унiверситетськiй, 12, спостерiгаючи, як однокурсники виходять i заходять в актовий зал, помiчаючи, як довкола бiльш успiшних студентiв гуртуються iхнi новi супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинае подвiр’я з опущеними очима, заздрячи згуртованостi великих унiверситетських об’еднань.

– Ми – жалюгiдний середнiй клас, ось хто ми! – поскаржився вiн Керрi одного дня, лежачи на канапi i добиваючи пачку «Фатiмас» одну сигарету за одною.

– А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт.

– Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi.

– Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа.

Еморi якийсь час лежав мовчки.

– Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу!

– То – радше почеснi шрами. – Керрi раптом вистромив шию з-за вiкна.

Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна.

– Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гемберд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi.

– Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше.