Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Вiн балансував, стоячи на приступцi автомобiля, з тiею розкутiстю рухiв, яка так властива американцям – певно, вiд того, що замолоду ми не знаемо тяжкоi фiзичноi працi й не виструнчуемося, сидячи за партою; а ще бiльше – вiд невимушеноi грацiйностi наших поривчастих спортивних iгор. У Гетсбi ця властивiсть виявлялася в постiйнiй рухливостi, що порушувала звичайну стриманiсть його манер. Вiн нiколи не стояв спокiйно – або вибивав дрiб ногою, або нетерпляче стискав i розтискав кулак.

Вiн помiтив, що я милуюся його машиною.

– Гарна, правда? – Вiн зiскочив з пiднiжка, щоб я оглянув ii в усiй красi. – Ви хiба не бачили ii ранiше?

Я бачив ii. Всi звертали на неi увагу. Вона була кремового кольору, вся сяяла нiкелем, з ii фантастично видовженого корпусу тут i там пихато випиналися вiддiлення для капелюхiв, вiддiлення для харчiв, вiддiлення для iнструментiв, а численнi шибки утворювали справжнiй лабiринт, у якому сонце вiддзеркалювалося десяток разiв. Умостившись за кiлькома шарами скла в такiй собi теплицi iз зеленоi шкiри, ми рушили до мiста.

Протягом того мiсяця я зустрiчався з Гетсбi кiлька разiв i з прикрiстю переконався, що менi з ним нема про що розмовляти. Тож мое перше враження вiд нього як вiд особи непересiчноi поступово стерлось, i вiн став для мене просто хазяiном таверни, що стояла поряд з моiм домом. І ось тепер ця недоладна поiздка. Ще на пiвдорозi до Вест-Егга я помiтив, що з Гетсбi дiеться щось не те: вiн почав уривати посерединi своi старанно вибудованi фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колiнах, обтягнутих штанами кольору паленого цукру.

– Скажiть, друже, що ви взагалi про мене думаете?

Трохи ошелешений, я спробував вiдбутись загальними фразами, на якi звичайно заслуговуе таке запитання.

– Знаете, давайте я сам розповiм вам про свое життя, – перебив вiн мене. – Бо я не хотiв би, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене з отих плiток, якi ви весь час чуете.

Отже, йому вiдомо було, якими химерними звинуваченнями присмачуються розмови в його вiтальнях.

– Я розповiм вам святу правду! – Вiн пiднiс праву руку, немов закликаючи в свiдки Бога. – Я народився на Середньому Заходi, в заможнiй родинi. Батькiв моiх уже немае в живих. Вирiс я в Америцi, але вчився в Оксфордi, за сiмейною традицiею. Всi моi предки вiддавна вчилися в Оксфордi.

Вiн скоса глянув на мене – i я зрозумiв, чому Джордан Бейкер вирiшила, що вiн бреше.