До зірок

Колесо огляду, все розмальоване вечiрнiми вогнями, неквапливо оберталося в сутiнках; кiлька порожнiх вагончикiв американських гiрок десь гримiли нагорi. Денна спека спала, а в повiтрi запанував бадьорий вiтерець пiвнiчноi осенi.

Вони гуляли. Безiл хотiв поговорити з дiвчиною, та не вдавалося придумати нiчого путнього. Крiм того, вiн нiяк не мiг перейняти ту багатозначну i впевнену манеру розмовляти, якою досконало володiв Елвуд Лiмiнг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорiдненiсть i смакiв, i сердець.

Щоб хоч якось порушити цiлковиту тишу – бо вклад Рiплi в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого смiху, – Безiл прикинувся страшенно зацiкавленим тим, що вiдбувалося навколо й спалахнув серiею коментарiв.

– Там десь е шестиноге теля. Ви його бачили?

– Нi.

– Здаеться, це недалеко вiд моторалi. Ви туди не ходили?

– Нi, не ходила.

– Дивiться! Починають наповнювати повiтряну кулю! Цiкаво, о котрiй почнеться феерверк?

– А ви дивилися на феерверки?

– Нi, я тiльки сьогоднi збирався глянути.

А ви?

– Ох, я дивилася на них щовечора. Там працюе мiй брат, допомагае запалювати петарди.

– Ого!

Вiн подумки себе запитав: як вiдреагуе ii брат, коли дiзнаеться, що його сестричку «пiдчепили» незнайомцi? Його цiкавило: чи вона не почуваеться так безглуздо, як i вiн? Вже, либонь, пiзно, а вiн пообiцяв прийти додому не пiзнiше нiж о пiв на восьму, бо iнакше його нiкуди завтра ввечерi не вiдпустять. Безiл наздогнав Елвуда.

– Гей, Еле, – гукнув вiн, – куди ми йдемо?

Елвуд обернувся i пiдморгнув:

– У «Старий млин».

– Еге!

Безiл знову вiдстав – i побачив, що за час його нетривалоi вiдсутностi Рiплi з iхньою спiльною супутницею взялися пiд руки. Крiзь його тiло пробився струм ревнощiв; вiн ще раз, пильнiше, приглянувся до цiеi дiвчини й усвiдомив, що вона навiть симпатичнiша, анiж вiн думав. Бездоннi карi очi наче прокинулися вiд блиску вогнiв, немов i сама вечiрня прохолода, цi очi обiцяли чимало бентежливих моментiв.

Йому теж захотiлося взяти ii пiд руку, але момент був втрачений: цi двое вже реготали – мабуть, без причини – в унiсон.

Спочатку дiвчина запитала, чому вiн постiйно хiхiкае, а вiн тiльки розсмiявся iй у вiдповiдь. Тепер обох душила нестримна хвиля реготу.

Безiл з огидою покосився на Рiплi.

– В життi не чув такого безглуздого реготу, – неприязно кинув вiн.

– Невже? – зареготав Рiплi Бакнер. – Невже, крихiтко?

Вiд смiху Рiплi зiгнувся навпiл, дiвчина теж хихотiла.