До зірок

Але зараз ii бездоннi карi очi, великi, чарiвно окресленi вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили ii схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб дiти мали звичайнiсiнький вигляд. На якусь мить Безiлу вiдкрилось майбутне, i вiн раптом пiддався чарам ii життевоi наснаги. Вперше в життi вiн вiдчув дiвчину як дещо цiлiсне, абсолютно протилежне i водночас невiддiльне вiд нього самого, i його охопив приемний озноб вiд сумiшi втiхи та болю. Це вiдчуття було цiлком зрозумiлим, i вiн сприйняв його цiлком свiдомо.

Лiтнiй вечiр раптом розчинився в нiй однiй – лагiдний бриз, тiнистi чагарники, усипанi квiтками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, смiх i голоси, бренькiт пiанiно, що долинав iз будинку через дорогу – все це нiби втратило свою принаду, передавши ii облiку Імоджен, котра поглянула на нього з усмiшкою.

Це вiдчуття надто схвилювало Безiла. Вiн спробував вiдмахнутися вiд нього, тому що був не в змозi його збагнути, допоки спочатку на самотi усе не обмiркуе. Вiн стрiмко кружляв по майданчику на велосипедi й, проiжджаючи повз Імоджен, вiдводив погляд.

Через якийсь час хлопець повернувся до неi та запропонував провести додому, втiм, виявилося, що та магiчна мить зникла з ii пам’ятi, якщо вона взагалi ii вiдчула, i вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безiл йшов поруч i котив свiй велосипед.

– Вийдеш сьогоднi ввечерi? – схвильовано запитав вiн. – На подвiр’i Вортонiв либонь збереться компанiя.

– Запитаю дозволу в мами.

– Я тобi зателефоную. Без тебе я теж не пiду.

– Чому? – i вона знову всмiхнулася, вселяючи в нього надiю.

– Бо не хочу.

– Але чому без мене не хочеш?

– Слухай, – випалив вiн, – хто з хлопцiв подобаеться тобi бiльше, нiж я?

– Нiхто. Менi до вподоби ти, i ще Г’юберт Блер.

Безiл навiть не приревнував, коли почув це iм’я разом зi своiм. З Г’юбертом Блером нiчого не можна було вдiяти – до нього можна було лише ставитися фiлософськи, як i вчиняли всi хлопцi, якi намагалися збагнути вибiр дiвочих сердець.

– А ти менi подобаешся бiльше за всiх! – шалено зiзнався вiн.

Ваговитiсть строкатого неба вiд рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безiл усе глибше пiрнав в океан незбагненноi любовi, а всерединi нього здiймалися теплi хвилi, якi несли все його буття до цiеi дiвчини.

Вони дiйшли до брами ii будинку.

– Зайдеш у гостi, Безiле?

– Нi. – Вiн одразу збагнув, що втнув похибку, та слово не горобець. Дещо невловиме щойно вiд нього вислизнуло. Однак вiн усе ще зволiкав.