Земля (збірник)

Вона буде плакати за мамкою, доньця ii маленька та мила, i мати сама буде день i нiч сльози за донечкою втирати i з туги чорнiти, але вона хоче лише добра доньки i щастя, хоче бачити ii «своею газдинею» i за чоловiком, як ii днi вийдуть i смерть заморозить ii тiло…

– Парасинко, доньцю! – сказала вона одноi днини, глибоко зiтхаючи й чорнi брови пiдводячи журливо вгору, коли обi сидiли на призьбi й лупили кукурудзу. – Парасинко, душко, як Бог дасть, то зав'емо твою головку рушником сеi вже зими!

Парасинка витрiщилася лякливо хвилину на матiр, а опiсля склонила голову вдолину, а по ii дитинячiм лицi перебiгла темна полумiнь.

Вона мовчала.

– Ти чуеш, Парасинко? Я таки не жартую: ти вiддашся!

Парасинка вiдвернулася вiд матерi, не пiдводячи голови, i сказала:

– Я не хочу вiддаватися, мамо!

– Ти дурна, душко! Ти ж не знаеш, чому тебе твоя мамка вiддати хоче. Ти ж не видиш, що я все бiльше та бiльше ослабаю, а тато – Боже, прости йому грiхи! – пересиджуе у Мендля, як у рiдного тата свого, задовжуе тайком, як я онодi довiдалася, поля, тратить грошi, – i що з тебе буде, як я замкну очi?.

.

Парасинка обтерла тайком рукавом сльози, що втиснулися iй раптом в очi, i вiдворкнула[13 - Вiдворкувати – знехотя вiдповiдати.] здавленим голосом:

– Я не хочу вiддаватися, мамо!

Докiя усмiхнулася гiрким, перелетним усмiхом, помовчала хвилю, а потiм уговорювала доньку далi:

– Ти вiддашся, Парасинко; ти знаеш, що лише ти утримуеш мене при життi, що лише ти моя потiха! Ти знаеш, що я вiд рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотiла твого добра.

Я хочу, аби ти була щаслива, i для того хочу вiддати тебе. Сих м'ясниць засватае тебе Тодорика, я полагодилася вже iз старими. Вони дуже радi, що ти будеш iх невiсткою. Тодориковi родичi мають багато землi, i вiн стане колись багатим господарем!

– Тодорика, мамо?.. Але я не хочу Тодорики!

– То кого хочеш?

– Або я знаю?

– То чому ж не хочеш Тодорики?

– В нього такий широкий рот, що може собi сам щось до вуха сказати, а очi в нього лежать так близько… що далi зчiпляються докупи.

Та й таки я не хочу його! Онодi вiн заздрiв мене коло товару на полi, пiдiйшов до мене i, станувши стовпом передо мною, взявся попiд боки й питав:

«Умiеш борщ варити, Параско?»

«Я лиш каву варю!» – сказала я, не глянувши на нього.

«Ади[14 - Ади – диви.], ади! – каже.