Земля (збірник)

Вона не вмовкала. То з середини хати, то по надвiр'ю прокидався ii голос жалiсно… все нарiкала. Вiд часу до часу здiймалася ii худа права рука… i грозила комусь удалинi…

Вiдтак настала нiч. Ясна й тиха, найшла обох, як спочивали кожде в глибокiй тишинi в темнiй хатинi… з iдовитим горем у серцi, безсонно…

V

О тiй самiй порi, коли Михайло дожидав своеi дiвчини, закрадався Сава, мов злодiй, крiзь городи й помiж хати до Рахiри.

Мешкала зi своiми родичами в малiй хатинi в поблизькостi старого величезного лiсу, що станув коло села, мов велетенський мур, недалеко найлiпшоi товаришки Марiiноi, розумноi та язиком гладкоi Домнiки.

Старий Григорiй i його жiнка, слiпа на одно око Тетяна, не мали жодноi землi i винаймали щороку кiльканадцять пражин поля у чужих людей, щоб хоч отак тручати свою бiду вперед. Мала хатина, що стояла посерединi малого садка, була стара й похила, i здавалося, що по кождiй сильнiй тучi щораз бiльше похилялася в сторону лiсу.

Григорiй був зарiбником, його жiнка ходила враз iз ним на роботу, бралася за всяку працю, лиш Рахiра оставалася дома i проводила своi днi у безробiттi або швендяла по селi, задержуючися коло кождоi хати, де були дiвчата або молодi хлопцi й нав'язували балаканку.

Се було правда, що вона, а властиво, ii батько походив iз «Циганii».

У сусiдньому селi, що вважалося уже мiстечком, бо в ньому вiдбувалися ярмарки й торги, осiлася була ще за давнiх лiт колонiя циганiв.

Тодiшнiй дiдич i властитель села подарував тiй колонii якусь частину землi.

Цигани мали тут свого, окремого двiрника, своiх громадських радних i держалися крiпко своiх звичаiв i циганських установ. Найкращу циганочку взяв властитель села до свого двору, i вона проживала тут у розкошах, мов княгиня в давнiх казках.

Однак роки 66—67 привели змiну. Запанував голод, прокинулася холера, багацько родин вимерло, багацько вивандрувало iз Циганii до Молдави, а тi, що осталися на мiсцi, змiшалися з iншими мешканцями, i лиш небагато з них осталося вiрними своiм традицiям i обичаям.

Старi люди, що пригадували собi ще добрi часи, у яких процвiтала Циганiя, оповiдали не один цiкавий епiзод про iхне життя-буття i вдачу та про iхнiй особливiшiй талант обманства. Та проте згадували iх iз симпатiею й якоюсь теплотою.

Як було проходити коло iх толочки, де лiтньою дниною пасли звичайно краденi вiвцi, у недiлю, примiром, мож було смiятися до розпуку.