Земля (збірник)

А вiн iх однаково любив обох, вигодував однаково працею своiх рук. Оба були його рiднi-рiднесенькi дiти…

– Як Михайло пiде до рекрутiв, i вiн побачить, що нема кому все кутати[86 - Кутати – клопотатися.], вiн поправиться. Тепер вiн ще на Михайла спускаеться! – потiшав вiн жiнку й себе самого.

– Дай Боже! – вiдповiла Марiя. – Але доки вiн буде держатися сеi гадини, доти буде триматися його зло й лихо. Се я вам кажу, бадiко. Вiн смiеться вже з мого жалю, а то, вiдай, не смiшне, як мама плаче. Вiн вилить, що менi серце з жалю трiскае, що Михайло мусить iти, а вiн каже: «Ідiть з ним до жовнiрiв… Хто йому там подасть грудi?» Таке вiн до своеi мами говорить.

У нього тверде, недобре серце, i Бог би його скарав за його слова!

– Не проклинай, Марiе! – успокоював, остерiгаючи, Івонiка. – Вiн так само наша дитина, як Михайло. Вiн поправиться. Я вже йому кiлька разiв казав, та упоминав його, що коли не поправиться, не дiстане вiд мене нi грудки землi. Все, кажу, дам Михайловi. Вiн се знае. І вiн знае, що чоловiк без землi нiчого не значить.

Вiн се дуже добре знае. І видить, що Григорiй у селi значить перед людьми…

– Вже змалку був такий упертий i злосливий! – тягнула Марiя далi свое. – Я собi нагадую все добре.

– Вiд дитини нема чого великого надiятись, на те воно й дитина, i до того нема що чiпатися. І ми були колись дiтьми й робили добре i зле. Що хто винен тому, що був дурною дитиною?

– Я кажу лише, що вiн уже тодi був непослушний i упертий i робив своiй мамi все наперекiр, як вона приказувала що-небудь!

– Чи ти слухала все твоеi небiжки-мами, Марiе, ге? – спитав чоловiк i усмiхнувся, бог знае чому, вимушено.

– Ви старi й дурнi! – затрiпотала вона нетерпеливо. – Я говорю про огонь, а ви говорите про воду. Я кажу, що вiн був уже змалку упертий i злобний, а ви кажете менi, якi-то змалку були ви, яка я i якi були iншi. Що менi з того?! Адiть, одного разу, коли ще був малий, вiдiбрав йому один хлопець – менi здаеться, молодший брат Тодорики, що вiдтак помер, нагадуете собi? – вiдiбрав йому сопiлку, бо вони все оба разом на толоцi пасли товар.

Сава не сказав нiчого. Чотири недiлi пiзнiше зловив великого джмеля i упхав його хлопцевi за ковнiр. Як хлопчище заслаб i лежав запухлий, а Саву за те били i сварили та й допитували, чому таке наробив, мовчав, як камiнь. Затявся та й мовчав. «Видиш? – кажу йому, – вiн може i вмерти!» Вiн споглянув лиш по-вовчому в землю, зморщив брови, а по якiйсь хвилi почав плакати. Плакав, але не сказав анi словечка.