Земля (збірник)

Грудою зле йти!

– Ще й ослабнеш з того! – сказав вiн iз здержуваним усмiхом, i вона усмiхнулася.

– Потолочимо колосся! – сказала вже цiлком лагiдно й щасливо, погладжуючи пестливо рукою тяжке золотисте колосся, мiж яким тепер темнiв високий блават[77 - Блават —волошки.]! – А се ж грiх, воно таке гарне!

– Так iди ти вперед мене! – промовив вiн. – Нехай тебе добре затямлю! Коли пiду вже геть звiдси, буду мiж чужими й сам чужий, як буду на вартi стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обое нашим полем – буду гадати – ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою.

У тiй хвилi вона подалась у ходi з жахом о один ступiнь назад. Заець бiг житом i перебiг блискавкою стежку близько ii нiг. Вона розсмiялася.

– Бодай же тебе! Як же я злякалася!

– Бо ти дiвчина! – вiдповiв вiн iз легким глумом у голосi. – Я ловлю iх, як мухи!

Десь у гущавинi жита обiзвалася знову перепелиця.

Вона станула мимоволi i заслухалася.

– Перепелиця пiдпiлiтькае, – сказала майже побожно, – а сверщки галасують, мов наймити.

– Бо нiч ясна; вони люблять мiсячнi ночi. Галасом своiм заповнюють тишину, мов цiтками! – вiдповiв пiвголосом.

Обое звернулися назад до мiсяця i дивилися хвилину в освiтлену, виразну i лагiдну далечiнь i назад – на ту стежку, якою йшли.

Перед ними простиралися лани, пишнi й багатi, мiсцями знижуючися, а мiсцями здiймаючися у лагiднi згiр'я. Вони мов збивалися коло лiсових оаз, що темним тлом стояли позад ланiв.

– Усе спить, – сказала вона шепотом, неначе боялася голоснiшим гомоном збудити що-небудь у природi. І справдi. Здавалось, що все вокруги спало. Високе буйне збiжжя, бiлi, срiблистi ниви гречки, а далi струнка понура кукурудза. Легка iмла, що тут i там знiмалася прозорими серпанками над поодинокими мiсцями пiль, здавалося, оберiгала дрiмучу ростину в тихiм снi.

Малий лiсок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у темiнi, а над усiм здiймалось ясне, величаво-високе небо з своiм блискотом зiрок i м'яким срiбним свiтлом мiсяця, що безгомiнно пронизало темiнь лiтньоi ночi i творило з неi пречудовий, тихий, своерiдний свiт.

Обое мовчали.

Вони все ще стояли, зверненi назад проти мiсяця i проти тоi сторони, з якоi вона вертала.

Вона дивилася довгу хвилю в далечiнь, неначе забула про себе, так витрiщилася туди. Нараз заблис переполох, ii очi розплющилися широко.

– Михайле! – обiзвалася раптом i боязко.