Земля (збірник)

Була цiлком сповнена любов'ю, цiлком перейнята тим надсильним, досi завсiди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.

Але так, як воно зложилося, було майже не до увiрення. Найпоряднiший, найлiпший хлопець у селi й один iз найпожаданiших любив ii. Їi, що нiчого не мала, була убога i лиш виставлена на гнiв матерi i штовханцi брата, якою нi один хлопець у селi не журився, яка не iстнiла для нiкого, крiм для своiх хлiбодавцiв.

– Я стiльки по ночах наплакалася! Бог один лиш знае! – прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.

– Чому, любко? – питав вiн, гладячи ii чорне, у свiтлi блистяче волосся i притискаючи ii до себе, мов дитину.

– Бо так! Як було менi не плакати? Все було таке смутне! В мене нема нi жмiньки землi, нi грошей. Мое серце пiдгризало щось, мов червак. Я анi знала, що ти мене любиш, анi що…

– Анi що хочу тебе за жiнку взяти? – докiнчив вiн речення й усмiхнувся. – Але тепер уже знаеш! Тепер не потрiбуеш уже плакати! Вiджени смуток i вiзьми замiсть нього мене! А як тобi знов коли стане на серцi тяжко, то вийди й поцiлуй мене! Доки я ще тут, цiлуй мене! Доки я ще тут…

– Та й доки я жива по свiтi ходитиму, Михайле! – сказала, обнявши його дико за шию i надставляючи з несказанною щирiстю молодi, непорочнi уста до поцiлунку.

– І доки я по свiтi живий ходитиму! – сказав глибоко зворушеним звуком, iз щирою вiрнiстю й сердечнiстю, i поцiлував ii. Був несказанно щасливий у тiй тихiй, яснiй, мiсячнiй ночi, сильно зворушений i розжалоблений i притiм собi зовсiм новий.

Було так чудово й гарно i що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дiвчина, що не мала собi пари й не була нiкому рiвна.

– Я тобi перстiнь принiс, що купив на Петра в мiстi! – сказав вiн i витягнув його iз-за ременя. Вiдтак засунув його iй на палець.

– Тримайся мене, Анно, як я пiду! – промовив поважно. – А я тобi також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весiлля!

– Ти не повернеш скоро, Михайле! – сказала й зiтхнула.

– Чого зiтхаеш? Не зiтхай! Не смути менi ще бiльше серця, я й так iз жалю землi не виджу. Дома не виджу нiчого, крiм слiз. Мама заедно плаче, а тато зiтхае мовчки. Я все собi гадав, що воно не прийде до того.

– Я се знала, Михайле! Я чула, як пан i панi говорили, що нiчого не поможе, що ти будеш мусити свiй час вiдслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата i твою маму. Я лиш перед своею мамою боюся i перед братом.