Земля (збірник)

В нiй буяв рогiз, раз у рiк викошуваний, i виростала якась висока трава, на яку нiхто не лакомився.

Михайло лежав близько звiрят на землi, наглядаючи, аби не зайшли в конюшину, що росла найближче бурдея, що ii насiння було дорого оплачене; вiн грiвся в весняному сонцi i глядiв пильно за звiрятами, що паслися тiсно коло себе. Думав над своiм будучим життям у мiстi, над поворотом додому, i як опiсля все складеться, а вiдтак спинився думками коло пишних звiрят. Мiшалися, неначе його рiдня, з його будучнiстю. Бачив у душi якесь нове обiйстя, свое обiйстя, чорнооку струнку дiвчину i iх.

Вони були тут i там i мимоволi виповняли собою якiсь порожнi мiсця…

Чув виразно, як спасали своiми грубими здоровими писками траву, як вiдсапували, бачив дрiбнi крапельки поту на тих теплих, пильних писках. Їх великi лагiднi очi були отiненi довгими смiшними вiями, а вола були такi широкi, ноги низькi, що вола звисали майже до землi.

Препишнi звiрята! Темно-бурi, майже чорно пiдсипанi, з бiлими короткими рогами, i такi ситi й виплеканi, що було мило гладити iх по хребтi.

Притiм були спокiйнi й випещенi, мов дiти, i знали його голос дуже добре. Коли вступав до стайнi, звертали своi статечнi голови за ним, простягали шиi, оскiльки се iм ланцюги при яслах позволяли, i нюхали своiми грубими нiздрями у воздусi, чи не принiс iм хлiба або кулешi. І вiн усе приносив iм щось, коли приходив з дому, з села, з «гори» до бурдея, а коли не мав нiчого при собi, то бодай гладив i пестив iх, а се вони також приймали вдячно. За те лизали йому руки, плечi й груди. Були добрi, вдячнi звiрята…

Деколи в недiлю або свята, коли надворi була сльота, вiн волiв пересиджувати в бурдею, чим iти додому в село, витягав сопiлку, сiдав на постiль, що стояла рядом iз ними, i грав годинами. Заховувались нерухомо, хiба що жували одностайно.

Вiн любив iх, як добрих товаришiв, а тепер, мабуть, ще бiльше, вiдколи дiзнався, що були призначенi для нього.

Навкруги панувала тишина.

Та не та мертва тишина, що царюе зимою над широкою просторiнню.

Тут пишалось життя, куди оком доглянути. Лани з хлiбом зеленiлися, конюшини розцвiталися, у воздусi грав милий запах з цвiтiв сiножатi, буяли рiйно комахи, метелики, бджоли, а високо, невидно, пiд голубим небом розсiвалися жайворонки дрiбними милозвучними перлами.

Сонце почало легко припiкати, а яснiсть так i вабила стулювати очi. Коли стулював, бачив прерiзнi барви…

Малий садок за бурдеем стояв у самiм розцвiтi й дихав солодкими, сильними пахощами.