Земля (збірник)

Любив дуже горiвку, а що був хоровитий i не мiг як слiд iсти, вмовив у себе, що може iсти лиш по горiвцi. Вiд часу до часу посилав свою жiнку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напитковi противна, сповняла все радо його бажання в тiм напрямi й ходила радо, хоч i як далеко було вiд iхньоi хати до Гоппляцу, до Мендля, i приносила лiкарства.

Нинi нема часу, вiн завдав iй пильну роботу в городi й тому вибрався сам до Мендля. Крiм того, мав поступити в якiйсь справi до пана й хотiв де з ким побалакати та розвiдатися, що чути нового в селi.

Розпiзнав уже здалеку Івонiку з сином i привiтав iх лиш йому властивим способом. Пiдняв, мов дикий, руки вгору i кликав на цiле горло:

– Гей-ге-ей! Боже помагай!

Вiдтак смiявся.

Коли станув уже близько них, пiдняв праву руку вгору, мов пророк, опустив ii доволi нелагiдно, як грудку, хлопцевi на голову й промовив:

– Ти вояк. Я чув уже про те. – Вiдтак додав: – Гей, що то буде за ревiння восени, що за зойки!

І розсмiявся наново, причiм його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче.

– Воно не може бути iнакше, тому мусимо все зносити, як Бог дасть! – вiдповiв Івонiка побожно. – Але постiйте й розповiджте, що нового. Як там iз вашими бджолами?

– З моiми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що iм лiпше йде, як менi. Коби менi так солодко, як iм. Я вже слабий, умру незадовго.

– Ей, що, бадiко! – вмiшався Михайло. – Днi числить Бог, а ми маемо лиш на головi те, аби iх прожити.

– Та й аби працювати… – докiнчив Івонiка. – Ми почали нинi орати, та й ореться, слава Богу, добре. Може, буде сього року добре лiто. Як навеснi земля добре ореться, буде добрий рiк.

– Отам на панських ланах почав уже хтось ще там-того тижня орати, – докинув Онуфрiй, – та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докiнчили загону.

– Бо земля була ще мертва. Я бачив! – вiдповiв Івонiка. – Доки Бог святий сам землi не улегшить, нема що зачинати. Перед Благовiщенням нема що зачинати.

– Та так! – притакнув Онуфрiй, оглянувся i сiв на землi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Вiдтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив.

Івонiка й Михайло скористали з тоi хвилi й сiли снiдати. Волам пiдкинули пахуче сiно…

– Кажiть, що нового, бадiко Онуфрiю! – спитав весело Михайло, що любив старого балакуна.

– Ай, лихо там знае, що нового! – вiдповiв старий, нiби нетерпеливо.