Земля (збірник)

«Навiть i не починай нiчого, – казав вiн, – i не трать крейцарiв, бо однако хлопця тобi заберуть!» Отак сказав менi та ще й додав: «Тi три роки покажуть хлопцевi свiт i подадуть науку, що йому, певно, в життi придасться, – сказав вiн, – нiчого йому не пошкодить, не бiйся!» Знаете, вiн говорив, як говориться. Вiн, може, мае i правду, i цiсаревi треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докiйко! е тисячi й тисячi жовнiрiв на свiтi, чому ж ще й мiй мае йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адiть[30 - Адiть – дивiться.

] на нього, гуляе…

Поглянув за гуляючим хлопцем своiм, i голос урвався йому в горлi.

– Гуляе. Стiльки й добра його! – вiдповiла Докiя, а потiм повторила журливо: – Чому мае ще й вiн iти?

– Я дав би кров свою, коби лише мiг затримати його! – тягнув далi Івонiка. – Погадайте собi лише, Докiйко… три роки! Три роки лишитися менi без правоi руки. Три роки обробляти менi землю без нього, без нього збирати, без нього сiяти! Бджiлки нашi без нього доглядати, а худоба… ви думаете, що худоба не пiзнае сього також? Гадайте ви собi оце! Я не зможу чистити ii щодня i чесати так, як вiн, а молодий голос знають вони лiпше вiд мого! Коли погадаю на те все, – а я все лише ту одну гадку маю, – то серце цiпенiе менi в грудях iз жалю, i я не виджу свiту перед собою!

– Робiть що, бадiко! – обiзвалася Докiя рiшуче й оглянулася обережно довкола себе.

– Я хочу так… – вiдповiв вiн. – Маю триста ринських. Бог один знае, як я складав iх докупи! Крейцар до крейцара… вiд року до року… то за хлiб, то за мед… то дещо спродав iз худоби… та й зложив.

За них я, може, викуплю сина! – додав тайком, звернувшись близенько до Докii. – Я iх гiрко заробляв, може, принесуть менi щастя. Радо вiддам iх, кому буде треба. І бiльше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних бикiв.

– Тi червонi пишнi бики?! – кликнула Докiя здива, неначе перелякана. – Того вже не робiть. Шкода велика!

– Чому? – сказав вiн. – Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться менi дома. Як будемо жити й будемо здоровi, постараемо собi другi.

Коби я iх лиш при собi мав, тi молодi руки, а решта – то все байка. Але руки, Докiйко, руки – то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона![31 - Скарбона – скарб.]

– Ну, робiть що, бадiко! Вишукайте собi кого, хто би все робив, а ви лагодьте грошi.

– Я пiду до одного знайомого жида в Ч…

– До жида, бадiко? А чи буде то добре? – докинула Докiя.

– Чому нi! Най собi люди кажуть, що хотять, а жид може все.